Ох і дура ти, Мар'янка - Анна Лященко

- Льоша, у тебе кров на обличчі, брова розсічена. Зайди, я оброблю.

Відмовляюсь і збираюся піти. Чути виття сирени.

– Менти! Як не вчасно!

- Льоша! Зайшов швидко!

Мені зовсім не хочеться розбиратися зараз із правоохоронцями. Та й Мар'янин командний голос мені як бальзам на рану – скучив я!

Заходжу у квартиру, ми знімаємо верхній одяг та йдемо на кухню. Сідаю на свій «улюблений» табурет. Мар'яна дістає аптечку, де, схоже, є все.

- Льоша, треба зашивати.

- Зашивай. Ти ж лікар.

– Я ветеринар, я не можу людей зашивати.

- А ти Тигра зашивай, — намагаюся перевести все у жарт. - Ти ж розумієш, що в лікарні надто багато запитань буде? Я, звичайно, постарався нікого не прибити, але ніч проведу як мінімум у кайданках. Як то не хочеться ... Так що ший чи я піду.

Не знаю, який з аргументів був ключовим, але Мар'яна погодилася.

- Давай знеболювальне місцеве уколю.

– Ні. Не хочу.

- Тоді, може, хоч чогось міцного вип'єш? У мене є віскі, твій улюбленій, — не розумію, навіщо Мар'яні віскі, вона ж не п'є! Та ще й мій улюбленій, м'яко кажучи, не дешевий.

- Мар'яно, ти ж розумієш, якщо я вип'ю, за кермо вже не сяду? – натякаю відкритим текстом.

- Добре, залишишся в мене до ранку.

Прикриваю очі й зітхаю, ледве стримуючи щастя.

Мар'яна дістає запечатану пляшку вискаря та склянку. Відкриваю та наливаю приблизно половину.

- Мар'яно, ти впевнена?

- Давай вже, у тебе кров не зупиняється.

Випиваю одним махом, злегка скривившись, і прикриваю очі.

- Ший.

Умілі ручки Мар'яни швидко накладають кілька швів. Героїчно терплю. Мені до такого не звикати, бувало й гірше.

А Мар'яна дуже вправно справляється. Все-таки різниці особливої немає — кота зашивати чи мене.

- Все, тепер красень!

- А без шраму не красень хіба був?

- З цією щетиною? Може, комусь і подобаються бороди. Мені — ні.

- Гаразд, я зараз поголюся, – повідомляю про свій намір Мар'яні та встаю.

- Прямо зараз?

– А чого тягнути? – І йду у ванну.

- Почекай, зараз дам станок одноразовий, — зітхає. – Ось упертий.

Дістає зі своєї безрозмірної аптечки станок і простягає мені.

Змиваю кров, голюсь і виходжу з ванної.

- Ти схуд, Льошка, сильно.

Зараз, коли Мар'яна так близько, всі мої добрі наміри палають синім полум'ям. Я підходжу до моєї коханої дівчинки, обіймаю її, притискаючи до себе. Зариваюсь обличчям у її волосся і вдихаю їхній аромат. І само собою з мене виривається:

- Я так сумував за тобою...

- І я...

- Що ми робимо, Мар'яно?

- Льоша, пробач мені. Я так безглуздо, по-дитячому зреагувала. А потім все так… мені так страшно було! Коли брати мене знайшли, я кликала тебе, я чекала... ти не приходив... і я вирішила, що заслужила на це... своєю витівкою я перекреслила твою довіру...

- Мар'яно!! Я шукав тебе! Ми з хлопцями перекопали кучугуру за кучугурою на цій чортовій трасі! До самої Зуївки. Потім знайшли твою машину. Перерили всі лікарні та навіть морги.

- Мої брати...

- Вони не сказали, що знайшли тебе. З'явилися в середу ввечері, побили мене мовчки та пішли.

- Побили?? Льоша, ти дозволив їм? А твоя охорона?

- Мар'яно, це твої брати... І я відчував свою провину... Тоді я собі поклявся, якщо ти жива, я тебе відпущу... І я старався, я тримав слово... Але я не міг довго перебувати далеко від тебе... І я все одно відповідаю за вас – за тебе і за нашу дитину.