Заборонений плід - Валерія Дражинська

Женя

Морально спустошена я проспала до обіду. Ну як проспала? Прометалася на ліжку, періодично прокидаючись. Мені давно не снився батько. У зв'язку з останніми подіями я була на нього зла та уві сні почала висловлювати купу претензій. У відповідь він мовчав і лише дивився на мене. У його блакитних очах не було провини. Там було розчарування в мені. Що я не розумію очевидного - брехня була на благо. Така своєрідна психотерапія трохи допомогла. Заспокоїла. Я подивилася на ситуацію під іншим кутом. Звісно, не просто змириться з тим, що ти майже з пробірки, а батько не є кровним родичем. Але жити можна! І нерозумно таїти образу на людину, яка хоч і номінально, але подарувала тобі життя, адже мама тоді чітко висловилася: - "Досить! Сам захотів. Навіть наполіг. Тобі потрібен був спадкоємець. Мені й так було добре". На матір не ображаюся. Багато дівчат не особливо хочуть дітей, а коли народжують усе для них змінюється.

Збрикнула, подумала, заспокоїлася. Пора вже й повертатися - прийшла ближче до вечора розумна думка.

Ось тільки залишається Діма. Звісно, я відчула полегшення, дізнавшись, що ми ніякі не родичі. Але аналізувати його поведінку вважала безглуздим заняттям. Якщо він все знав, то я взагалі в подиві. Спливають тільки одні "або". Я зовсім не розуміла цю людину, а ламати мізки бажання не було.

Вирішила залишитися ще на одну ніч. Тиша, спокій і напрочуд смачна їжа - все що мені зараз потрібно. Простояла в душі, напевно, добрих півгодини. Благо, завдяки пантенолу, який я завбачливо захопила з собою, опік майже зовсім не турбував, а прохолодна вода приємно масажувала шкіру. Злегка підсушивши і закрутивши волосся в імпровізований пучок, я обмоталася рушником, який ледве прикривав п'яту точку, і вийшла з ванни.

Від картини, що відкрилася, я не вереснула, не підстрибнула, не почала тупо видавати дурні запитання: як...? навіщо...? чому...? і так далі. Я просто завмерла на місці. На моєму ліжку (в міру м'якому, як я люблю) вальяжно розвалився, спираючись на спинку і закинувши взуті ноги на білосніжну постільну білизну, Діма. Власною персоною. І це ще не все! Ця нахабна досконала морда байдуже втупилася в чорну папку, необачливо залишену мною на видному місці. Ліниво перегортаючи сторінки файлів, він кинув на мене недбалий погляд:

- Одягнися! - і тут же знову повернувся до свого "захопливого" заняття.

Ох-ре-ні-ти! Мене охоплює шалена злість, миттєво виводячи зі ступору. Забуваючи, що на мені ненадійний та короткий рушник, я кидаюся в його бік. З незрозуміло де взятою силою скидаю важкі ноги з мого вподобаного ліжечка, примудряючись при цьому втримати шматок тканини на місці.

- Ти зовсім чи що...? - кричу я і різко замовкаю, вловивши його погляд, спрямований мені рівно між ніг, звідки я примудрилася, сховавши груди, підняти частину рушника, оголивши при цьому найінтимнішу частину тіла, - Бл*дь! - мимоволі виривається мат, не раз чутий в лексиконі батька.

Розвертаюся і біжу назад у ванну. У вухах дзвенить. Серце вилітає. Ну, як так-то? Кілька хвилин дивлюся на себе в дзеркало, намагаючись заспокоїтися. Чудово! Я перетворилася на буйну істеричку-стриптизерку. Сто балів, Женя! Хоча, чого я парюся, він уже не тільки бачив, а й його пальці побували там. Натягую на себе ще вологу спідню білизну. Запасну взяти з собою не додумалася. Одним рушником обмотую стегна, другим, раніше мною проігнорованим, груди. Волосся розпустила, щоб заховати бірюзові бретельки ліфчика.

Діму застаю в тій самій позі, що й перший раз. Ноги назад на ліжку. Скриплю зубами, але мовчу. Більше він мене на емоції не виведе.

- Де взяла? - покрутивши перед собою папку, відкидає її вбік.

- Там, де поклали, - спокійно відповідаю я, свердлячи його поглядом.

Йому на мої злі витріщання фіолетово, він лише усміхається:

- Збирайся!

- Ти знав! - не запитання - твердження.

Діма не заперечує, плавно встає і підходить до мене.

- Що ти хочеш від мене почути? - м'яко запитує він, зупинившись на пристойній відстані.

- Ти мені теж брехав, - шепочу.

- Тепер ти щаслива, дізнавшись правду?

- Річ не в цьому, - відходжу від нього ще далі, впираючись у стіну позаду себе, - Я мала право знати.

- Ну що ж! Вітаю! Справедливість восторжествувала! - сама незворушність, тільки очі хижо простежують кожну мою емоцію, кожен рух, кожну частину тіла, - Тепер збирайся.

- Я з тобою нікуди не поїду. Не змусиш! - не знаю, що на мене находить, адже сама збиралася їхати зранку додому, але при ньому мене переклинює, - Ти мені ніхто.

Бісить його крижаний спокій. Йому все одно, що я дізналася. Це між нами нічого не змінить. Діма і далі збирається зображати турботливого дядечка. А, ну так! Я забула, що в нього наречена є. Щоправда, коли він трахав Кетрін на сходах після мого приїзду з Фіджі, то упустив цю деталь. Та й сумніваюся я, що він зберігає вірність своїй ненаглядній дівчині. Його кобелізм, мабуть, тільки на мене не поширюється.

Діма повільно підходить до мене та впирається руками в стіну по обидва боки від моєї голови. Занадто близько, але не торкаючись. Дивлюся на його груди, обтягнуті чорною футболкою. Вище не можу. Обличчя обволікає жар шепоту: