Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Шкіра вкривається сиротами. Енергетика Горського розповзається мов захисна броня навколо нашого столика. Намагаюся зловити погляд свого чоловіка, але той лише маже по мені байдужими очима. Вільну руку він ховає до кишені штанів, у другій міцно тримає телефон та ключі від машини.

Хлопець, який так впевнено використовував на мені свої гіпнотичні здібності, втік раніше, ніж Горський підійшов близько до нашого столика. Не відбулося ні словесної суперечки, ні порівняльної демонстрації чоловічих біцепсів.

— Будете продовжувати бенкет чи плануєте переміститися в інше місце? — Назар опускає очі на моїх розгублених подруг.

— Н-ні. Йти збиралися, — муркотить схвильовано Іра, дивлячись на Горського знизу вгору. Вона схожа на загнаного в кут кролика, над яким навис великий сірий вовк. Так і хочеться штовхнути її ногою під столом та прошепотіти, щоб розслабилася. Це тільки на вигляд Назар грізний, а насправді він дуже добра людина. — Рахунок чекаємо.

— Ясно, — кивнувши, Назар озирається навкруги. — Ідіть надвір, машина стоїть праворуч від входу. Я розрахуюся та наздожену вас.

Горський крокує до барного столу, де впевнено стоїть усміхнений адміністратор.

Робимо все, як велів чоловік: встаємо з-за столу, забираємо верхній одяг з вішалки та дрібними кроками біжимо до виходу з караоке-бару.

— Твій чоловік завжди такий злий? — шепоче на вухо Іра, коли ми опиняємось на вулиці. — У мене серце в п'яти пішло, коли він зиркнув на мене.

— Назар не злий. Просто обличчя серйозне.

Наше тріо, міцно схопившись одна за одну, повільно йде у бік темно-сірого позашляховика Горського. З урахуванням кількості знищених за вечір коктейлів вестибулярний апарат кожної ще досить непогано справляється. Нас лише трохи похитує з боку в бік.

— Може ми самі доберемося додому? Щоб у вас не н-напружувати. Вже така пізня година… — в Іри знову починає заплітатися язик.

Спочатку хочу запитати у неї, у чому річ. Раніше таке траплялося з подругою, лише на тлі дикого стресу за часів складання іспитів. Але коли я бачу, що вона зосереджена на тому, що відбувається за моєю спиною, розумію в чому річ.

Аура чоловіка наче врізається мені в спину. По хребту біжить хвилювання та острах.

— Чекати таксі зараз доведеться довго. На стадіоні ось-ось закінчиться футбольний матч, усі таксисти чекають там. Швидше буде поїхати з нами. — Горський відчиняє двері заднього ряду, підштовхуючи моїх подруг якомога скоріше пристати на його пропозицію.

Першою в салон заповзає Саша, слідом за нею пірнає схвильована Іра. Коли маю намір влізти за ними третьою, то брова чоловіка запитливо вигинається вгору. І хоча він не вимовляє жодного слова до мене, я все одно відповідаю на його німе запитання:

— Гаразд, я сяду вперед.

Знаю, що він не задоволений моєю поведінкою. Знаю, що глибоко в душі він злиться. Тому сама тягнуся до хромованої ручки передніх дверей. Терпкий аромат чоловічого парфуму миттєво проникає у ніздрі. Ностальгія впереміш з гіркотою сьогодення розтікається по тілу.

Пробиває струмом, коли гаряча долоня Назара лягає поверх моєї. Повертаю голову та ледь не врізаюсь носом у щоку чоловіка. Лише з такої відстані бачу, наскільки почервоніли білки в його очах. Назар дуже втомлений та змучений.

— Сідай вже, — ковтнувши, суворо, але тихо, вимагає Гор.

Коли я все ж вмощую свою п'яту точку на передньому сидінні, Горський грюкає дверима. Так сильно, що я аж підскакую від несподіванки та мало не б’юся головою об шкіряний дах автомобіля.

— Він дуже злий, — озивається з другого ряду Іра, поки Горський обходить капот позашляховика та не може її почути.

Тепер я готова погодитися з подругою. Дуже злий.

Поки ми їдемо до будинку дівчат, у машині висить напружена тиша. Я постійно тру спітнілі долоні об коліна, іноді повертаю голову у бік чоловіка. Назар зосереджено веде машину, зрідка потираючи стомлені повіки.

Подруги на задньому ряду сидять як мишки, лише інколи перекидаються парою слів між собою. Коли повертаю голову в їхній бік, вони відразу замовкають та через дзеркало заднього виду косяться на Горського.

Висаджуємо дівчат біля самих дверей під'їзду. Саша жестом просить написати або зателефонувати їй завтра.

Коли залізні двері шістнадцятиповерхового будинку зачиняються, Горський одразу ж давить педаль газу до підлоги. Летимо нічним містом. Цифри на спідометрі перевищують дозволену правилами дорожнього руху швидкість на десяток кілометрів.

— Пригальмуй, — гарчу я, коли стрілка перевалює за сто сорок кілометрів на годину. — Ти вб’єш нас.

— Зате як поетично виглядатиме гравіювання «Померли в один день» на наших надгробках, — бурмоче Горський.

— Що ти верзеш? — Дивлячись на швидкість, що продовжує зростати, я чіпляюся рукою за ручку дверей, а стопами сильніше упираюся в підлогу. — Які ще «померли»? Ти при своєму розумі?

Мій заляканий голос зрештою протвережує чоловіка, і він нарешті відпускає педаль газу.