Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Уявляю, як Назар розлютиться, коли відчинить двері спальні та побачить порожнє ліжко. А можливо ще при заїзді у двір помітить відчинене вікно на другому поверсі та врешті зрозуміє, що мої погрози були не порожнім звуком.

Телефон навмисно відсуваю на край столу, аби якнайшвидше відкинути думки про чоловіка. Низка гнівних дзвінків, які мають незабаром обірвати мій гаджет, ніяк не вплинуть на мій відпочинок в компанії близьких подруг.

Тягну через соломинку залишки прохолодного напою, намагаючись повернутися до безтурботної дівчачої балаканини. Проте навіть смішне відео з передчасними зборами Ірини не допомагає позбутися бентежного очікування через бурю, що насувається на мене.

Раз у раз зиркаю на чорний екран мобільного. Підтискаю губи.

На мої плечі вже скоро впаде шквал гніву та люті від Горського. Він просто ще не доїхав додому. Адже я гадки не маю як далеко він був від нашого будинку.

Точно. Він просто ще в дорозі та досі нічого не знає. Треба ще почекати.

Настрій повзе вгору від власних висновків, тож пропоную подругам випити за нашу дружбу. Згодом згадуємо з дівчатами час навчання в академії, пригадуємо як познайомилися одна з одною.

Ще близько п'ятнадцяти хвилин минають без звісток від чоловіка. Починаю не на жарт хвилюватись. Втрачаю нитку розмови з дівчатками. Виявляється, коли тебе шукають по всьому місту та обривають телефон дзвінками — це найнешкідливіше, що може статися. Гірше, коли твій телефон мовчить. Ані гудка, ані повідомлення.

Слова Олександри про те, що колишнього життя з Горським більше не буде, дзвенять набатом у моїй голові. Це раніше Назар міг летіти за мною хоч на край світу, не шкодуючи сил та енергії. Тепер він має сина, має ще одну відповідальність.

А ще тепер є Баженова, на тлі якої я завжди виглядала істеричним та галасливим дівчиськом. Попри дивну історію з вимаганням грошей, вона, як і раніше, залишається сильним гравцем у боротьбі за серце Горського. Особливо на тлі кризи, в якій опинилися наші стосунки з чоловіком.

Колись Аннет вже вдалося підібратися до Назара максимально близько. Завзяття та терпіння жінці не позичати. Її успіх у прориві оборони Горського був, зокрема, і через мою поведінку.

Господи, я ніби в дрімучому лісі на роздоріжжі. Зліва дорога до коханого чоловіка, у якого немовля від іншої, праворуч майорить розбите на друзки серце, розлучення та життя з нуля.

Імпульсивний характер кричить бігти назустріч свободі, голова ж стверджує, що для вирішального кроку треба спочатку добре все обміркувати та зважити власні сили.

Іра та Саша почергово намагаються довідатися, що трапилося. Мої зміни в настрої їх трохи бентежать. Хитаю головою та лягаю спиною на спинку тутешнього дивана. Притуляюся потилицею до бетонної стіни та заплющую очі.

Що робити? Що ж робити? Що ж, чорт забирай, тобі робити, Кароліно?

Трясу ногою під столом, стукаю пальцями по колінах. Вдавлюю зуби в ніжну шкіру губи, кусаю її доти, доки не починаю відчувати біль. Фізичний біль набагато легше витерпіти ніж муки душі.

Хапаю телефон зі столу та відкриваю чат листування з чоловіком. Його останні години у мережі збігаються з часом його останнього повідомлення.

«Я з дівчатами у караоке-барі. Повернуся не скоро».

Перечитую написане кілька разів та зрештою стираю другу частину послання.

Я ще не вирішила, чи варто повертатись додому. Тож не треба самій собі ставити якісь кордони.

Шкіра вкривається сиротами, коли згадую як лупцювала в замкнені двері кулаками.

«Я в караоке». Ці дев'ять літер я надсилаю Горському.

Як моє послання долітає до абонента, то той одразу з'являється в мережі.

«Ок» — прилітає відповідь.

Безликі дві літери, які обривають усі внутрішні стоп-крани. До біса розум, до біса раціоналізм.

«Я ночуватиму у дівчат!»

Вдавлюю палець в екран, аби звістка долітала до чоловіка якнайшвидше.

«Добре»

Ще одна байдужа відповідь Назара. Він ніби навмисне добиває мої останні терплячі клітини.

«І взагалі… Я міркую про те, аби переїхати на орендовану квартиру. Хочу пожити сама».

Сльози біжать по щоках. Я не знаю, навіщо ще більше його провокую.

«Якщо це те, що тобі потрібно, то я не перешкоджатиму».

Від повідомлень Горського мене по-справжньому морозить. Температура тіла падає, пальці перестають слухатись. До горла підступає нова грудка сліз. Образа біжить судинами по венах немов отрута. Гнів розкручує адреналінову карусель.

«Йди до біса!» — надсилаю насамкінець, а потім блокую та ховаю мобільний у сумочку.

Кличу адміністратора та прошу запустити текст сумної пісні. Співаю голосно та з надривом, ковтаючи сльози. Смиренні відповіді коханого чоловіка вдарили по найболючіших точках. У комплекті з раною, що кровоточить, через його батьківство душу просто розриває на шматочки.