Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Задихаюсь від нестачі кисню. Не встигаю за рядком, що біжить на моніторі. Не відчуваю ритму. Хіба можна так просто відмовитися від нас? Хіба можна так різко міняти нашу сім'ю на незнайому дитину, яка просто гризе іграшки?

Закінчивши зі співом, який, до речі, не допоміг навіть частково впоратися з душевним болем, я пропоную подругам поїхати до клубу та відірватися там.

— Чесно кажучи, я не маю бажання кудись їхати. — Іра знизує плечима, винувато підтискає вуста. — Ми стільки коктейлів випили, що мені вже досить важко триматися на ногах. А завтра ще на роботу рано йти.

— Я теж пас, — піднявши руки вгору, повідомляє Олександра. — Якщо я запізнюся ще й завтра, то батько з мене три шкури здере. До нас іноземці прилітають, їх треба зустріти  за вищим ґатунком. Танці до ранку навряд чи допоможуть мені з цим.

Розчаровано видихаю та тягнуся за полуницею, щоб хоч якось забити гіркоту шлунку. Подальші посиденьки в караоке вже здаються безглуздими. Кличемо офіціанта та просимо наш рахунок.

— Перепрошую, дівчата. Я проходив повз та краєм вуха чув, що хтось із вас хоче до клубу. — Біля нашого столика раптово зупиняється симпатичний хлопець. Здається він із тієї компанії, які раніше кликали нас за свій столик. — Ми з друзями збираємося їхати до «Рандеву», можемо підкинути красуню.

Хижий погляд хлопця поступово оминає кожну та зупиняється прямо на мені. Тим самим брюнет із поголеними скронями зухвало вказує, що знає, хто саме за нашим хоче до клубу.

«Красуня» — звернення мені особисто. Щоки опалює жаром, коли хлопець підтверджує мої висновки веселим підморгуванням.

Здавалося б, я давно звикла до підвищеної уваги до своєї персони, але цього вечора простий комплімент від невідомого хлопця діє на мене як знеболювальна таблетка.

— Не зацікавлені, — суворо відшиває настирливому брюнету Олександра.

— Дякую, хлопче. Але ми якось самі розберемося, — підтверджує слідом Іра.

Хлопець не звертає уваги на різкий тон моїх подруг. Він цілком  зосереджений на мені. Його карі очі заглядають просто в душу. Нутром відчуваю, як він нишпорить по засіках моїх думок та шукає ниточки, за які можна потягнути, аби я підкорилася його волі.

Я ніби провалююсь у транс. Не можу моргнути, аби розірвати цей дивний зоровий контакт.

— Я особисто простежу, щоб нічого з тобою не трапилося, — продовжує вливати солодкі промови до моїх вух наполегливий незнайомець.

— За собою прослідкуй, — гарчить Горський, який виник просто нізвідки.

Голос чоловіка працює наче ножиці, які швидко перерізають невидиму нитку. Нарешті вдається опустити повіки. Роблю глибокий вдих. Коли розплющую очі, то від таємничого та привабливого шарму незнайомця не залишається і сліду.