Брехня - Надія Борзакова

Дев`ять років тому

- О, привіт! - Коля схилився до мене і поцілував у щоку, обдавши приємним запахом парфумів. Я як раз заходила в клуб, а він виходив. Точніше вискакував ніби ошпарений.

- Привіт! Коля, Артем там?

- Маленьким дівчаткам не можна одним бродити ночами, - він ступив впритул, перегороджуючи шлях. Крізь навмисну ​​веселість в голосі звучала лють. Ледве стримувана і дуже рідкісна для цього добродушного хлопця, - Давай-но я тебе додому відвезу ...

- Що відбувається? - я спробувала зловити його погляд.

- Нічого не відбувається, параноїк ти маленький, - він торкнувся руками моїх передплічь, ненав'язливо утримуючи, - Стопе. У тебе ж випускний завтра. То якого ти тут робиш замість того, щоб зануритися в сон краси? Хочеш, щоб були мішки під очима?

- Коля, подивися на мене! Що трапилося? - всередині закипала злість, змішана з хвилюванням.

Мозок почав перебирати варіанти. Артем дуже дивно поводився в минулі дні. Так, ніби я раптово стала набридливою ​​мухою, яку не вдається вигнати з кімнати і тому доводиться ігнорувати. Скільки б я не намагалася поговорити нічого не виходило. Він коротко і зневажливо відповідав на питання, часто дратувався, навіть грубіянив. Вперше за рік, що ми разом.

Я навіть думала іноді ... Раптом він ... Ну, раптом після того, як ми переспали я перестала бути цікавою. Раптом те, що я була незайманою було єдиною привабливою в мені рисою.

Адже я ... Звичайнісінька зовні, так ще сором'язлива і недосвідчена. Що, якщо йому не подобається зі мною ... А потім я згадувала, як він дивився на мене. Як казав, що любить і скільки разів доводив це вчинками. І мені ставало дуже соромно за свої сумніви. Адже це ж Артем. Чоловік, порівняти якого можна було хіба що з татом. Найсміливіший, найсильніший, навіть владний. Зрілий не за віком. І при всьому цьому такий добрий і вразливий, нехай і глибоко всередині.

- Та нічого особливого. Біс перебрав трохи, - з нервовим смішком збрехав хлопець, - Так що давай ви завтра краще зустрінетеся, а то він злющий. Засмутить ще тебе ...

- Артем? Перебрав? Коля, що ти несеш, - Артем ніколи в житті не .... Тобто при мені ніколи не напивався. Я спробувала обійти Колю, але він утримав за руку.

- Віка, серйозно, не ходи туди! - мало не з відчаєм попросив. Вирвавши руку я кинулася в клуб. Неясне передчуття чогось поганого огидно щеміло всередині.

- Та зачекай ти!

Пробігши повз натовп біля входу я кивнула охоронцям і під обурені вигуки зникла всередині. Ніч тільки почалася і відвідувачів було ще не дуже багато. Огинаючи танцюючих, я попрямувала в віп-зону. Дістала телефон з сумки. Зателефонувати Артему. Скоріше почути його голос. І потім, коли ми зустрінемося ...

Не встигла додумати. Навіть вдих зробити - не встигла. А тепер вже просто не зможу. Ніби упала грудьми на підлогу і від удару все повітря з легенів вибило, а здатність дихати чомусь не поверталася, хоч уже мала б.

Він там. За кілька кроків від мене. За нашим столиком. Розкинувся на чорному шкіряному дивані в розслабленій недбалої позі. Немов лев або тигр, відпочиваючи після полювання. А здобич .... Он вона, зовсім поруч. Точніше не просто поруч, а сидить у нього на колінах. Вони цілуються. Руки - великі, сильні і такі ніжні на її тілі. Нишпорять в вирізі короткого плаття і під спідницею, до грубого пристрасно пестячи. Вона, Дарина, вже помітила мене. Не відриваючись від його губ глузливо дивилася як я розсипаюся на шматки.

Ніби в сповільненій зйомці Артем скинув її з колін і незграбно встав. Потім, похитуючись наблизився. Від нього несло потом, випивкою і важкими, занадто солодкими парфумами. Якщо зрада відчутна, а зараз мені саме так і здавалось, то запах у неї саме такий.

- Ар-тем! Ти ... з ... нею ... А я?

- А ти що? - слова ніби отрута. Чи ні.

Його байдужість - ось справжнісінька отрута. Вона уже під шкірою, вже в крові, що мчить до серця. Холодні пальці металом на зап'ясті поверх браслета. Ланки впилися в шкіру. Боляче? Ледве. Я спіткнулася. Мало не спала, ледве встигаючи за Артемом, який нерівною ходою просувався до виходу і тягнув мене за собою.

- Бісе, пусти її! - Коля. І Артем відпустив на мить, потрібну, щоб врізати йому по обличчю. Потім знову схопив за руку і витягнув на вулицю. За кут клубу, де нікого.

- Як ти міг, Артем? - хапаючи ротом повітря, схлипнула я, - Як мі-іг?

Віднявши руку, закрила обома обличчя і заплакала. А жалюгідна частина мене подумки благала, щоб він підійшов і обійняв. Попросив пробачення .... Але замість ніжності улюблені руки подарували біль, грубо віддерши мої від обличчя.

- А ти що думала, дівчинко? У нас з тобою любов до скону, м? - дивлячись поверх моєї голови, бризкаючи слиною, прокричав. Відкрила рота щоб відповісти, але захлинулася сльозами.

- Як в дурних казочках, в яких ти ховаєшся від свого жалюгідного життя? - а це вже інакше. Повільно. Глумливо. Самовдоволено, - Вирішила, я завжди буду поруч з такою ось хорошою дівчинкою? Ой, вже не дівчинкою, - театрально розтискаючи пальці.

Боляче. Як же боляче. Ніби серце вирвали і розтоптали. А ще холодно. Начебто літо раптом миттю зимою стало. Ноги не тримали, і я впала на асфальт. Стесалися голі коліна.

- Арте-ме ..., - проридала або скоріше завила.

- Забирайся, - байдуже донеслося згори.

Він пішов. Почула, як звук кроків все віддалявся і незабаром зник зовсім. У тиші чула лише себе. Більш того, здається побачила самотню скоцюрбочену фігурку, що здригалася від ридань. Наче свідомість відокремилася від тіла і спостерігала за ним з боку. Так, напевно і повинно бути. Без серця не живуть. Але чому тоді моє все ще билося? І чому так боліло.

- Віка? Ві-ік, - інші руки. Вони обережно підняли з землі і пригорнули до футболки, що пахла кров'ю, - Ну не плач. Не плач.

Мене взяли на руки і кудись понесли. Байдуже куди. Абсолютно байдуже. Заплющивши очі, сховала обличчя на його грудях. Рятівне тепло і темрява. А я так змерзла ....