Вулкан для Венери - Устина Цаль

Тиміш ліг поруч, торкаючись її плечем, і прошепотів:

- Ти чудова. Коли оголена і в ліжку.

Вона розчула у його голосі веселі нотки і вдячно усміхнулася. Ще не знала, що не мине й доби, коли він скаже щось прямо протилежне, від чого їй захочеться плакати.

Хвилин п’ять вони лежали мовчки, а тоді Тиміш прошепотів:

- Я піду до себе.

Він піднявся на лікті і нахилився, щоб ще раз поцілувати. Тільки той поцілунок дістався не її губам, а одному з гострих піків грудей, і Віра прикусила губу, щоб раптом знову не застогнати. Тепер, коли вони обоє трохи протверезіли від пристрасті, цей стогін здався б уже зайвим.

- Добраніч, - натомість прошепотіла вона і не стрималася, провела пальцями по його грудях.

- Добраніч.

Він усміхнувся і підвівся. Позбирав свої речі і чимось витер її живіт, а тоді тихо залишив кімнату.

Щойно двері за Тимішем зачинилися, Віра зітхнула з розчаруванням. Вона розуміла, що заснути у його обіймах – це був би найкращий, але найфантастичніший сценарій.

Їх просто прорвало, як дві дамби, що довго терпіли натиск хвиль.

А потім ріка затихла.

Обоє отримали те, чого хотіли, і навіть якщо це повториться, це нічого не означатиме.

Так, нічого не означатиме, Віро. 

Тиміш стояв посеред своєї спальні добрих хвилин десять, збираючи думки до купи. Брехати собі не було сенсу. Те, що трапилося, - не випадковий порив пристрасті.

Може, для неї й так. Та не для нього.

Бо сам Тиміш добре усвідомлював, що відчував. Це було неможливо з погляду логіки. Його новоспечена мачуха, ця корислива, мстива і вперта дівчина, була найгіршим об’єктом для закоханості. Вона не одна з тих лагідних і податливих дівчаток, які ставали його музами і яким він з легкістю віддавав серце на пів року чи рік, доки з такою самою легкістю не закохувався в іншу. Ні, він не розбивав серця бідним дівчаткам і жодну навмисне не скривдив. Щоразу закохуючись, був певен, що це серйозно і надовго. Просто все з часом минає. Але добре розумів, що колись зустріне ту, яка не мине. І тепер, прислухаючись до недоброго шарудіння серця, побоювався, щоб тією «неминучою» не стала вона.

Для Тиміша це було по-новому. З нею все складалося по-іншому.

Не маючи схильності до коротких інтрижок і сексу заради сексу, тепер не знав, як далі поводитися з Вірою. Чого очікує вона?

А так, нічого не очікує.

- Ти ж розумієш, що це нічого не означає?

- Звісно. Що б між нами не відбувалося в наступні тижні на цьому острові, це нічого не означатиме.

Позавчора у майстерні він мав на увазі передумови – мовляв, те, що трапилося, не означає, нібито у нього є якісь почуття до неї. А вона говорила про наслідки – мовляв, що б не сталося, жодних почуттів не буде.

Тиміш сумно посміхнувся і ліг нарешті у ліжко. Врешті, у нього почуття таки з’явилися. Ні, він не брехатиме собі – з’явилися. Причому з найгіршим із можливих симптомів – йому хотілося її захистити. Бажання цілувати, обіймати і бути поруч – це дурниці, воно може виявитися ознакою симпатії чи легкої закоханості. А от коли хочеш захистити дівчину, уберегти її, це серйозно.

Коли зрозумів, що вона така ж жертва дурнуватої батькової вигадки, не стримався і пішов поговорити. Коли почувалася незатишно у компанії тих чоловіків… Коли сьогодні застрягла своїми підборами у піску і виглядала розгубленою й безпорадною… Коли сказала, що не вміє плавати… Коли знітилася у ресторані від напливу людей, які хотіли познайомитися і поговорити…    

Так, його серце відгукувалося. Тільки вона все одно не найкращий об’єкт для таких почуттів, думав засинаючи.

Наступного ранку він прокинувся з цією думкою. Вийшов з кімнати і на мить застиг перед Віриними дверима. Ледве викинув з голови дурне бажання зайти, щоб поцілувати і сказати «доброго ранку».

Вже рушив на кухню, коли в коридор із вітальні вигулькнув Геннадій. Що він тут робить з самого ранку?

- О, Тимофію! Треба поговорити, - вигукнув чоловік, нервово смикаючись.

- Що трапилося?

Геннадій закректав і вже спокійніше сказав:

- Ходімо сюди.

Вони вийши у вітальню, і Тиміш запитально глянув на батькового підлеглого.

- Вчора після пресконференції з Вашим батьком дещо трапилося… Не хвилюйтеся, він зараз у лікарні, під наглядом, його стан стабільний.

- Серце?

- Так… серцевий напад.

Тиміш зітхнув і опустив голову.

- У кого серцевий напад? – почув голос Віри з-за своєї спини.

- У Вашого чоловіка, - відказав Геннадій, а тоді розповів у деталях, як все було.

Віра виглядала ще сонною і, здавалося, не надто розуміла, що відбувається. Проте почувши новини, швидко прийшла до тями. Глянула на Тиміша і прикусила губу, розмірковуючи про щось.

У Геннадія забренькав мобільний, і він, вибачившись, вибіг на вулицю.

Слід було сказати щось підбадьорливе, але Віра одразу зрозуміла, що не може проґавити таку гарну нагоду виконати доручення Олександра.

- Тобі б варто було зараз у Київ полетіти, - сказала якнайбільш відсторонено.

- З ним вже все гаразд, він під наглядом. Гадаю, мені не обов’язково, - відповів Тиміш і підняв на неї очі.

Виглядав засмученим, але Віра вдала, ніби не побачила цього, і продовжила:

- Під наглядом… Але я не про те. Тобі краще встигнути з ним помиритися… Раптом що. Бо про заповіт твій батько не подбав, - вона зробила павзу, зазирнула в Тимішеві очі, які починали темніти від люті, і продовжила: - Якби раніше, то й перейматися не варто було б… А тепер у нього є не тільки син, а й дружина. Цілих двоє законних спадкоємців. Тож тобі краще поговорити з ним і…

- Ти ще гірша, ніж я думав, - випалив Тиміш і глянув так, що вона відчула себе жалюгідним, розчавленим на роздоріжжі слимачком, по якому щойно проїхалася колона військової техніки.