Заборонений плід - Валерія Дражинська

Женя

- Присядемо? - майже порожньою пляшкою Діма махає в бік столика з двома м'якими кріслами.

Мовчки йду туди. Обличчя все ще горить. Сподіваюся, він повірив, що я не спеціально все підлаштувала. І так вічно перед ним недалекою малоліткою виставляюся. А тут узагалі абзац - знаючи, що він може прийти, лягла спати в одних стрінгах. Каюся, спочатку, десь глибоко всередині, дуже-дуже глибоко, так і хотіла. Але поки встигла усвідомити дурість свого вчинку - заснула. Безсонна ніч та раннє пробудження дали про себе знати. Закономірність, що утворилася за рік, не підвела й цього разу - наснився Діма. Приємна млість досі пульсує між ніг. Важко усвідомлювати, що це був лише сон, який ніколи не стане реальністю.  

Уже тисячу разів пошкодувала про свій ранковий вчинок. Ну навіщо було нариватися? Вирішила ж відпустити! Доросле зважене рішення. Так ні ж, продовжую поводитися як стурбована малолітка.

Від самобичування рятує його головний організатор. Діма сідає навпроти. Одним ковтком допиває коричневу рідину в пляшці та ставить її білля столика. Дивиться на мене. Пильно. Те, що він збирається сказати, мені не сподобається. Однозначно! Не знаю куди подіти руки. Після недовгих марних маніпуляцій затискаю їх між колін.

Я завжди почуваюся перед ним неоднозначно. Спочатку він мене лякав. Потім, коли закохалася, коробив і бентежив, та й боязнь нікуди не поділася. Після відпочинку з'явилася нерозважлива, що з'являється спалахами, сміливість, яка штовхає на необдумані вчинки. Зараз же він випив пляшку міцного спиртного, і я не знала, чого від нього очікувати. Але п'яним він не виглядав. 

- Дім? - на витримавши мовчання, покликала я.

Він втомлено зітхнув та, опустивши голову, почав розминати рукою потилицю.

- Тобі не холодно? Може підеш переодягнешся?

- Ні. 

- Добре! Коротко та по суті, Жень. У тебе є три претенденти на твою руку, обраних твоїм батьком, - знову дивиться на мене, але вже так, що в мене не лишаються сумнівів - не жартує, - Якщо до твого двадцяти одного року ти будеш нездатною обіймати посаду генерального директора, ця прерогатива відійде твоєму чоловіку, за якого тобі доведеться вийти заміж, щоб не втратити благ безбідного життя. Коротше, спадщини.

- Я не розумію..., - це реально маячня, - Зараз двадцять перше століття, про яке заміжжя йдеться?

- Твій..., - у зв'язку з викладеною раніше інформацією, не звертаю увагу на явну і недоречну затримку, - батько вирішив убезпечити твоє майбутнє від тебе самої.

- Я в це не вірю! - обурено вигукую я і тут же насторожуюся, - І хто буде оцінювати мої здібності управління, коли прийде час?

- Кілька перевірених Михайлом людей, - невесело усміхається, - І я.

- Хто б сумнівався!

- Якщо з якихось поважних причин у тебе не скластися ні з одним із кандидатів у чоловіки, ти можеш вибрати сама, - у голові не встигає відкластися почуте, як Діма знову мене ошелешує, - Якщо він влаштує мене.

Що???

- Що? - я підриваюся з місця та в сказі скидаю ногою порожню пляшку в басейн, - Це як таке можливо?

На Діму мій порив не справляє враження і він продовжує говорити байдужим голосом:

- Після того як ти, або твій, сподіваюся, міфічний чоловік, набудеш прав спадщини, я ще три роки стежитиму за справами компанії. Якщо керівництво здасться мені неприйнятним і це підтвердять акціонери, контрольний пакет акцій повернеться в моє розпорядження.

- Чому тато так тобі довіряв. Адже це не нормально! - таке просто не вкладалося в мене в голові, - Ти ж адвокат. І запросто можеш залишити мене ні з чим.

- Так, Женя! Можу! - дивиться впритул, погляд втрачає відстороненість і стає жорстким, - І я хочу, щоб ти розуміла це! І почала ставитися до ситуації, що склалася, серйозно. 

- Маячня! - приречено падаю назад у крісло, ховаючи обличчя в руки.

Дімі, напевно, здається, що на сьогодні мені недостатньо принижень та він безжально продовжує говорити:

- Тобі нічого не залишається як прийняти те, що вже сталося. Ображатися, просити, тиснути, тупати ногами тобі вже ні перед ким. Рішення твого батька остаточне. Викладене на папері. Оформлено так, що навіть суд не допоможе. Змінити нічого не можна. Подумай добре, - з таким "милим" напуттям, він піднявся і попрямував до хати, кинувши наостанок із усмішкою, - Приємних сновидінь, Женю!

Я чесно подумала. Хвилин п'ятнадцять. І зрозуміла, що ще не сталося нічого страшного. А потім до мене дійшов один неуточнений нюанс і я помчала нагору в кімнату Діми. На емоціях забула постукати, про що ж відразу пошкодувала. Він спав на ліжку, закинувши руки за голову. В одних боксерках. Світіння від місяця і зірок із вікна давало змогу роздивитися в темряві його ідеальне смагляве тіло.

Я тупо стою і розглядаю його. Ось погляд піднімається до обличчя, і я з жахом помічаю, що Діма не спить, а теж дивиться на мене. Виразу очей зрозуміти неможливо, але обличчя напружене. Коли пауза надто затягується, я прочищаю горло та видихаю лише одну букву:

- Я..., - на більше мене не вистачає.

Діма якоюсь незрозумілою силою утримує мій погляд. Не відпускає. А губи видають категоричне: