Заборонений плід - Валерія Дражинська

Вирок - я, Соболєва Євгенія Михайлівна... і т. д., вступаю в право спадкування на нижче розписаних умовах... Далі повний триндець: моїм опікуном призначається Соболєв Дмитро Володимирович, рік народження... на нижче розписаних умовах...

- Ви, що, з дубу рухнули?!  - обурено перебила я адвоката, - Мені вже вісімнадцять! Який к чорту опікун? Тим більше, йому тільки двадцять вісім років!

- Таке побажання вашого батька. Для вашого добра.

Обурюватись далі мені не дозволив знову байдуже зачитуваний текст. Загальний зміст зводився до того, що до двадцяти одного року я цілком та повністю залежу від незнайомого родича, який сидить поруч. Навіть не близького. Усе рухоме та нерухоме майно, усі рахунки, коротше, повністю все, до мого, чорт-чорт-чорт, двадцяти одного року перебуває під одноосібним контролем мого дядька. Ну який він дядько? Максимум старший брат, якого бачу вперше в житті. І він тепер матиме право все вирішувати за мене. Якщо я, звісно, не надумаю йти працювати. Спасибі, батьку, удружив! За він що так зі мною? Мій батько далеко не бідна, а точніше дуже небідна людина. Була! Боюся подивитися вбік та побачити реакцію родича на можливості, що настільки дивовижно відкриваються для нього. Але все ж не витримую та повертаюся з відкритим у подиві ротом, коли чую незворушне:

- У разі моєї відмови, які ваші подальші дії?

Марина Олексіївна губиться, але доволі швидко бере себе в руки й усміхається.

- У мене для вас, Дмитре Володимировичу, лист від Михайла Павловича, - простягає йому простий білосніжний конверт, той не поспішає його брати, дивиться, злегка насупивши брови, - єдиний проблиск невдоволення, що проявився на обличчі, - Михайло Павлович передбачав вашу відмову. Вам варто це прочитати.

Усе ж бере та відходь до панорамного вікна. Спиною до всіх присутніх відкриває лист та читає.

Я не розумію, що відбувається.

- А мені лист? - якось розгублено запитую.

Марина Олексіївна тільки співчутливо хитає головою. Як так? Мій люблячий, завжди турботливий батько не написав мені жодного рядка. А цьому цілий лист, який він вже хвилину читає! Або мені так здається! Злість змішалася з образою. В очах з'явилися сльози, які я смикано стерла.

Дядько нарешті повернувся до мене та, злегка примруживши очі, спокійно сказав:

- У найближчі три роки нам доведеться навчитися співіснувати, крихітко, - лише на інтуїтивному рівні в його голосі можна було почути роздратування.

Всередині мене все обірвалося.