У полоні Еміратів - Zhelizna

Саму поминальну трапезу я побачила тільки по закінченню третього дня. Іслам забороняє робити пишні поминки, бо це вважається, що гості змушують близьких витрачатися, замість того, щоб допомогти їм морально чи матеріально. Тому я разом з Малікою і дівчатами з персоналу готувала прості страви та солодощі. 

Уже за самим столом я дізналася, що серед запрошених гостей тільки найближчі родичі. Я побачила сім’ї двох старших синів покійного, а також доньку, з якою бавився пан Халім. Її матері не було і я розумію чому. Їй тут не місце, як і мені.

Це було так ніяково, коли мені висловлювали слова співчуття, а я навіть подякувати на них не могла. По-перше, я багато не розуміла. По-друге, ніякого горя не відчувала. Усе це мені здавалось одним довгим сном, який невдовзі мав закінчитися. 

Поминальна трапеза була довгою. Під час неї молилися за душу померлого і згадували його добрі справи. Я ж могла тільки рахувати хвилини доки все закінчиться, щоб побігти у спальню і почати збирати речі, бо нічого доброго про цю людину в голову не приходило. Тільки одна відраза та ненависть.

Як тільки гості почали потрохи розходитися, я зрозуміла, що це мій єдиний шанс. Зараз я можу непомітно покинути цей дім і більше ніколи до нього не повернутися. Бо, що робити тут далі, я просто не уявляю. 

Сумка важко закривається від кількості речей, які я ледве спакувала. От і все. Зараз я вийду за межі цієї спальні і буду згадувати її як жахливий момент свого життя. Перед очима досі стоять сцени першої шлюбної ночі, а у ванній кімнаті лежить закривавлена сукня, яку Маліка не встигла викинути. 

Маліка…

Ця жінка зробила для мене так багато, що я буду до кінця життя молитися за її здоров’я. Якби не вона, то б я точно опинилася за ґратами або взагалі не вийшла з будинку живою. Мені шкода, що я мушу йти не попрощавшись. Але так потрібно. 

Під час пошуку необхідних мені речей, я знайшла блокнот і ручку, якими я вирішила скористатися. Якщо нам не вдасться поговорити, то хоч залишу записку. 

“Дорога Маліка, мені жаль, що я не можу сказати ці слова Вам особисто. Боюся, що тоді мені не вдасться так легко покинути дім. Я Ваша боржниця до кінця життя. За ці кілька днів Ви зробили для мене більше, ніж будь-хто на цьому світі. Дякую за Вашу турботу та підтримку, за людяність та розуміння. Добрішої людини, ніж Ви я ще не зустрічала. Нехай Аллах береже Вас і дарує свою милість. Я ніколи Вас не забуду. 

З повагою, Ася”

Лист паперу я залишаю на ліжку. 

Погляд востаннє ковзає по кімнаті, яка мала стати моєю золотою кліткою. Я волію її забути раз і на все життя. 

По коридору я ступаю дуже тихо. Мої кроки легкі та бадьорі, але водночас сповнені таємничості. Я чую кожен власний подих, кожен скрип підлоги і це завдає страху - страху бути поміченою, зловленою, повернутою назад у пастку. 

Серцебиття пришвидшується, а разом з цим я відчуваю черговий прилив адреналіну. 

Я опиняюся у просторій вітальні і радію, що гості з неї вже пішли. Ні тобі персоналу будинку, ні охоронців на дверях. Тільки вихід, що манить своєю доступність. Я навіть повірити не можу у це. 

Крок один, другий, третій. На обличчі з’являється посмішка від усвідомлення, що я от-от і дотягнуся до ручки дверей, які зможу без перешкод відчинити. 

Та радість зникає в секунду, коли я чую владний голос за своєю спиною. 

- Кудись зібралася, невістко? - я повільно повертаю голову назад і бачу пана Халіма. 

Тільки від одного його холодного погляду у мені ніби щось обривається…