Брехня - Надія Борзакова
Він мене вперше поцілував на своєму випускному з університету. Залита сонцем галявина, одягнені в мантії задоволені магістри, їхні горді і щасливі родичі та друзі. Фото з дипломом в руках і зі мною в обіймах. Потім цей раптовий дотик губами і відчуття, що Артем поруч. Гарячково кинутий погляд так і не знайшов того, що шукав.
Завершення офіційної частини заходу і вибачення. Мої і його.
- Вибач, не стримався. Це все атмосфера.
- Ти мені вибач, Дереку. Вся ця дружба лише ілюзія. Її між хлопцем і дівчиною не буває. Я не повинна…
- Все-то ти знаєш: що буває, чого не буває, - пробурчав він. І вже іншим серйозним тоном раптом сказав, - Але просто цікаво. Ти красуня і начебто не лесбіянка. Я ніби не потвора і з Еленою розійшовся. Так чому….
- Тому, що не хочу завдавати тобі біль. Тому, що не можу закохатися, розумієш? - майже прокричала, ковтаючи сльози. Пара глибоких вдихів-видихів. Треба заспокоїтися. Не можна псувати Дереку таку подія. Ага звичайно. Пізно ...
- Є ж якась причина. Не знаю, чи можу питати ...
- Я дуже сильно закохалася. В школі. А він погрався і викинув. Я змогла забути, змогла зібратися і жити далі. Взагалі все змогла, а ось відчувати розучилася. Пробувала. І нічого…
- А я-то думав, ти агент ЦРУ і хочеш мене захистити, - посміхнувся Дерек. Сумно, хоч дуже намагався це приховати, - Ну, розумієш - жодного облікового запису в соціальних мережах, ніяких подружок, тільки пара кавалерів при такій-то красі ....
- Акаунти я видалила, - мимоволі теж посміхнулася, - А створювати нові нема чого, все одно на них немає часу. Що до подружок .... Їх не було в юності, тому я, напевне, дружити не навчилася.
- Дурниці. Ось що, а дружити ти вмієш. І ти хороша людина, Вікі. А на таку можна і почекати.
Моїх заперечень тоді він просто не почув і хвацько зістрибнув з теми. А Елена потім прийшла до мене в сльозах-соплях і з погрозами. Я навіть не розлютилася, адже зрозуміла тоді, що не так вже сильно ми і відрізнялись. Адже і я колись любила і вірила, що це назавжди нехай навіть віра ця була заснована на його, а не на власній винятковості.
В той день я переконала дівчину, що поцілунок був банальну випадковістю, вигадала собі інші стосунки і спробувала донести - бажай я бути з Дереком, вже точно намагалася б краще в ці півтора року.
Вона не повірила. Смішно було сподіватися на інше, хоч щодо себе я і не брехала. Потім я деякий час як могла уникала Дерека, намагаючись бачитися тільки на роботі. Дійсно хотіла, щоб вони знову зійшлися, а то й одружилися. Було видно, що Елені він дорогий. По-своєму, звичайно, але це всяко краще, ніж бути з тієї, яка не любить зовсім. І вони дійсно помирилися. Були разом ще пару років, а потім Дерек з нею порвав остаточно і почав активно залицятись до мене
Мама з татом були від нього в захваті і особливо не вірили в нашу «просто дружбу». А я…. Багато працювала, щоб виправдатися у власних очах. Довести, що заслужила цю посаду своїм розумом, а не серцем Дерека. Ще щоб мати можливість частіше брати відпустку і проводити її з рідними. Море, гори, подорожі .... Все це я тепер могла дозволити.
Але вечорами залишалася сама в порожній квартирі. Або ж зрідка виявлялася в ліжку з кимось, хто все одно був чужим, хоч я щиро хотіла іншого.
Час минав і не повертався. А думка, що можу зробити щасливим людину, який заслуговує на це більше за всіх інших разом узятих включаючи саму мене все міцніла.
Я була дуже вдячна Дереку. Я любила його як брата. Мені подобалося його слухати, подобалося проводити з ним час, піклуватися про нього. Можливо, та сама справжня любов саме така - тиха і спокійна, а не та від якої зносить дах і ламає кожну секунду розлуки? Навіть якщо ні, останнім чого хотіла, це змушувати Дерека страждати. А залишаючи його у френд-зоні нехай і з найкращими намірами робила саме це. Він не подавав вигляду. Я дуже добре його знала.
І одного разу сама поцілувала його. І гіркоти не виникло. Лише тепло і смак карамелі в роті. Він обожнював льодяники. Це єдина «шкідливість», адже в іншому тільки правильна їжа, мінімум алкоголю і зал тричі на тиждень.
Те, як сяяли його очі в той момент зігріло ще більше. Його щастя огортало і наповнювало мене. Жаліти не було про що. І, дозволивши йому за рік надіти мені на палець обручку, я була впевнена, що вчинила правильно.
Войтех і Діта були категорично проти. Дереку загрожувало позбавлення спадщини. Йому було плювати і це ще більше захоплювало мене. У підсумку зійшлися на шлюбному контракті. Дерек мою ідею спочатку не підтримував, але я все ж зуміла його переконати і це встановило крихке перемир'я. Навіть на весіллі його батьки не тільки мило розмовляли з моїми, а й зі мною спілкувалися як з рівною. Ми полетіли у весільну подорож в райське містечко, а повернулися в подарований його батьками велику і затишний будинок. І скількись часу мені здавалося, що ось воно - те життя, про яке я мріяла до ...
А потім все змінилося. Не різко. Поступово. І справа була не в спільному побуті, який ми не встигли випробувати, оскільки не жили разом до весілля. До того ж той полегшувався наявністю економки. Не в тому, що мене дратували звички чоловіка. Не в тому .... Взагалі ні в чому, що я подумки перебирала намагаючись зрозуміти чому ідеальне життя стала душити гірше зашморга на шиї.
Адже Дерек так старався. Він був ідеальним чоловіком. Мене вивертало навиворіт від почуття провини. Тому ідеальною дружиною я намагалася бути удвічі ретельніше. Єдиним чого не могла, це народити дитину. Не по здоров'ю - з тим все було відмінно. А тому, що все ще бачила хлопчика з очима кольору неба і моря, якого мріяла народити іншому. Але сподівалася, що і з цим допоможе час. Однак Дерек був категоричний і не бажав чекати. Це стало «першим дзвіночком» про те, що не все так райдужно, як мені здавалося. Перша серйозна сварка була з цієї ж причини, а точніше через протизаплідні пігулки.
