Брехня - Надія Борзакова

- Дивись!

І я слухняно підставила обличчя легкому свіжому вітерцю і подивилась вперед. Сонце сідало і води річки ставали багряними, як і небо. Тому здавалось, що воно і зверху і під нашими ногами.

- Наче небо під ногами, - мій голос зривався.

- Мені так весь час з весни, - схилившись до мене глянув в очі одним з тих довгих поглядів, повних емоцій, в яких я тонула, - Як в тому ванільному віршику, що ти мені читала. Коли я міг таке уявити? - додає з усмішкою, що торкнулася лише краєчка губ.

«Не просто кохати, а відчувати тілом,

Що замість землі під ногами небо »...

Очі защіпало, а серце наче летіло кудись високо-високо ...

Я відкрила рота сказати, що відчуваю те ж саме, але ком у горлі завадив ковтнути для цього повітря.

І раптом губи Артема накрили мої. Ніжно, обережно, навіть боязко, ніби запитуючи дозволу. У голові запаморочилось. Хоч я і закрила очі, але мені не страшно тому, що сильні руки міцно тримали мене. Жар розливався по всьому тілу і воно горнулося до Артема, плавлячись від його поцілунку.

Першого. Найпершого в моєму житті.

- Я завжди кохатиму тебе, маленька ....

Ось тільки це його «завжди» виявилося зовсім не таким довгим, як я думала.

Цікаво, змогла б я зараз туди забратися? Я усміхнулася цій думці. Хоч страх висоти давно в минулому, спасибі Дереку за стрибок з парашутом в подарунок на мій двадцять третій день народження, і я вже не те незграбне дівчисько, відповідь все одно «ні».

Не змогла б. Та й не захотіла б спробувати. Тому, що точно знаю: відчую лише ще один прийнятий від самої себе виклик і сум'яття від дурної і небезпечної затії. І тільки ... Адже більше мені вже не літати, як тоді.

«Ніколи не піднятися на три метри над рівнем неба» ...

Дурне кіно. А я так взагалі повна дурепа. Чи не тому навіть, що притягнулась сюди і дозволила собі згадувати. Але тому, що ніколи по-справжньому не забувала. Навіть після того, як замість безлічі клятв в цьому самій собі прийняла зважене рішення дати Дерекові шанс.