У полоні Еміратів - Zhelizna

- Не торкайтеся до мене - я б’ю кулаками у чужі груди, щоб хоч якось зупинити натиск, але це змушує чоловіка ще більше лютувати. Я бачу як його шкіра покривається червоними плямами, а зіниці розширюються. Таке відчуття, що він під якимись препаратами. 

- Як ти смієш на мене руку піднімати!? - удар і я відчуваю, як над губою починає текти тепла доріжка крові. Очі застеляє пелена від сліз. Мені так боляче… - Маленька змія. Цієї ночі я навчу тебе манер. Ти будеш знати як це поважати свого чоловіка.

Хочеться закричати на весь голос, яле я розумію, що порятунку мені можна не чекати. Люди в домі працюють на цього старого виродка, а тому на мій бік ніхто не стане. Проклята несправедливість.

Щоки рум'яні та змочені сльозами, губи дрібніють від напруги, а руки несамовито стискають все, що потрапляє під пальці. Увесь мій світ став вузьким і туманним, ніби тільки власний біль є реальністю, а все навколо - лише далекі силуети.

- Відпусти мене, благаю - голосні схлипи лунають у тиші кімнати ніби гучний грім після блискавки. Та тільки мене ніхто не слухає. 

Я бачу, як весільну сукню, що так чужерідно виглядала на мені, починають нетерпляче розривати на спині. Гудзичок за гудзиком відривається і падає до землі. Мене ніби током вдаряє, коли я відчуваю перший дотик до голої шкіри.. 

- Ти будеш моєю, добровільно чи ні. Або підкоришся, або я тебе зламаю - відповісти на ці слова я нічого не можу, бо мене змушують замовкнути грубим поцілунком. Сама думка про те хто мене цілує викликає нудоту. Я противлюся і боляче кусаю чоловіка за нижню губу. У роті з’являється металевий присмак крові, за який мене з усієї сили хапають за волосся і починають тягнути до землі. 

Ні, такого приниження я не переживу. Хай краще вб'є мене, але задоволення я йому не буду приносити. 

- Ні, не буду - я чіпляюся за його зап’ястя в надії полегшити тиск на волосся. Збочений покидьок не шкодує сили і я відчуваю нестерпний біль, який все одно не зрівняється з тим приниженням, до якого мене схиляють - Краще вбий мене!

- Замовкни, дурне дівчисько. Не доводи мене до гріха - мені доводиться зібрати багато сил, щоб все ж таки трохи повернути голову і вкусити чоловіка. З неочікуваності він відпускає моє волосся і я цим користуюся. 

Я змогла добігти до балкону, але відчинити його не встигла. Мене потягнули за сукню, яка від тиску почала тріщати по швах. Цей чоловік виглядав так ніби хтось в нього вселився. Я бачила, що він палає від люті і готовий в будь-яку мить завдати мені болю. 

- От і все, ти у пастці. За твою непокору я тебе не пошкодую. Будеш задихатися від сліз та болю доки я отримуватиму задоволення. 

Почуте змусило перед очима промайнути все життя. Невже це кінець? Невже мені зараз потрібно попрощатися зі своєї гідністю?

Біль, страх, відчай, ненависть, огида… я зібрала всі ці почуття і перетворила на свою силу. Тільки так я можу описати те, що я зараз починаю спостерігати ніби в уповільненій зйомці. 

Старий збоченець хоче знову торкнутися мене, але я відштовхую його з такою силою, що він втрачає рівновагу і починає падати на спину. Рівно за ним знаходиться вирізьблена з дерева спинка ліжка, в яку він так сильно вдаряється, що починає сповзати до землі. 

Я радію тому, що змогла завдати йому болю, але ще не розумію, що буде далі. По кімнаті проходится гучний вдих повітря, який привертає мою увагу. Я дивлюся на те, як груди чоловіка піднімаються і опускаються непередбачувано, намагаючись затягнути в себе більше повітря. 

- Ти… Ти… 

Його дихання стає гучним і швидким, немов тривожний пульс. 

- П…поклич… - мене благають про допомогу, але я стою на місці навіть не ворушуюся. Я не можу відвести погляду від чоловіка, що безпомічно лежить на землі і б'ється в конвульсіях. 

Я дивлюся на те, як туман мороку розсіюється, а тьма відступає, даючи місце світлій надії. Вона сяє у моїх очах і змушує посмішку з’явитися на губах. Здається, ніби важка ніша впала з плечей, а відчуття свободи розливається по тілу. 

- До… поможи - дихання сповільнюється і я бачу жах, що застигає в очах мого кривдника. Він благає мене про допомогу, а я просто стою на місці і спостерігаю за його муками. 

Коли в кімнаті лунає останній видих я знесилено спускаюся по стіні до землі. У голові така мішанина з думок, що я не помічаю, як за собою тягну дерев’яний столик для кави, який голосно падає додолу. Мені байдуже на звук, байдуже, що я можу розбудити мешканців. 

Зараз куди важливіше для мене - це промінчики сонця, що пробиваються крізь штори і вказують на світанок. Ця жахлива ніч підходить до кінця, а страшний сон разом з нею.

P.S. Дуже напружений розділ, який мені було емоційно важко описувати. Бідолашна Ася навіть не знає, що події в її житті тільки починаються. 

Цікаво було б побачити Ваші емоції від прочитаного)