Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Яна не знала, промовила вона ці слова чи тільки подумала.

Декілька секунд Вікторія в німому переляку дивилася їй у вічі, потім простягнула до неї руки. Яна зчепила зуби, маючи намір триматися до останнього. Дівчина не сумнівалася, що колишня подруга хоче завершити розпочате.

Чому вона не відштовхнула її, коли була така нагода? Чому не втекла, поки Віка хоч щось тямила? Навіщо вона взагалі сюди прийшла?

Холодні пальці торкнулися її зап'ясть, і Яна заплющила очі, до болю вдавлюючи нігті в дерево. На жаль, сил залишалося не так багато.

— Чого висиш, як сарделька? Давай-но, підтягуйся! Нумо!

Яна оторопіло дивилася на бліде обличчя Вікі, ще не вірячи, що та хоче їй допомогти. Але що вона тепер зможе зробити? Вікторії її не втримати, і тим більше не витягнути.

— Вхопитися немає за що.

— Я тебе тримаю. Нумо! — Вікторія знову кричала, але тепер у її голосі лунали панічні нотки. — Навіть не намагайся потонути!

— Думаєш, я цього хочу?

— Роби, що тобі кажуть!

На блідому обличчі знову з'явилися червоні плями, і Яна злякалася ще більше — тепер вже не лише за себе. Слова вирвалися мимо волі:

— Відпусти мене.

— Дурепо, ти ж впадеш! А мені потім відповідати? Не відпущу!

У Яни не залишилося сил, щоб нагадати, кому вона завдячує теперішньому становищу. Руки заніміли, пальці не слухалися, тіло стало неймовірно важким, у голові шуміло від жаху та жіночого крику. Її руки заковзали крізь пальці Вікторії. Вона мішком летіла вниз — у темну холодну воду. Спотворене обличчя Вікторії невблаганно віддалялося. Уривки думок миготіли в голові.

А далі Яну поглинула темрява.

Хай це буде сон! Остапе, де ж ти?

* * *

У Остапа ледь не зупинилося серце. Яна падає з мосту, а він нічим не може їй допомогти.

Ще здалеку він помітив дві майже сплетені фігурки на мосту, чому дуже здивувався. Стосунки між цими дівчатами були не настільки дружніми, щоб обійматися. Йому знадобився час, щоб зрозуміти, що перед ним — жіноча бійка. Таке він бачив лише у кіно.

Остап прискорив кроки, але Яна зненацька впала біля ніг суперниці. Тоді Остап побіг, не зводячи погляду з подій на мосту. Йому хотілося змахнути руками й підійнятися в повітря, уподібнитися до найшвидшого птаха, коли дорога його серцю дівчина повисла над водою. Все відбувалося дуже швидко, а він рухався надто повільно.

  «Чому ж люди не літають?» (С.)

І не телепортуються, що було б ще краще.

На ходу скидаючи куртку, Остап порадів, що залишив сумку в лікарні — що відмовився від наміру вирушити до готелю, поспішаючи до коханої.

Яна зірвалася з мосту.

Не аналізуючи, більше не витрачаючи час та увагу на роздуми, він благав всевишнього лише про одне —  «Тільки б Яна залишилася живою!». А ще почав відраховувати секунди.

* * *

Страх скував її рухи. Те, що відбувалося, здавалося неминучим. Старий сон ставав дійсністю.

Мати. Батько. Остап. Дорогі. Любі!

Яна намагалася уявити, що вони відчують, коли…

«Ні, Боже! Ні!»

Вона зрозуміла, що не може так сильно засмутити, розчарувати близьких людей. Яна змусила себе підійняти майже задубілі руки догори, розгрібаючи каламутну воду, і почала ворушити ногами.

Ціною неймовірних зусиль та впертості їй вдалося виринути та за допомогою декількох судомних рухів вдихнути. Повітря з шумом пробилося в трахею. Спочатку Яна била по поверхні долонями, а потім спробувала гребти руками. Вона чула крики, але не розуміла жодного слова і нічого не бачила, бо вода залила очі.

Вона не знала, скільки секунд чи хвилин зуміла втримати голову над водою, але потім її знову потягнуло вниз. Сили скінчилися, пішли на невмілу боротьбу з оманливою спокійною стихією. Яна потребувала хоч якогось відпочинку. Цього разу вона постаралася вдихнути якомога глибше й вирішила не здаватися, боротися так довго, як зуміє.

Холодна весняна вода затягувала вниз, обіцяючи спокій та тишу. Яна знову почала рухати ногами, але друга спроба давалася їй насилу. Віра в успіх почала потихеньку зникати, коли сильна рука обвила її талію й потягнула за собою — до світла. До життя.

Дівчина не здивувалася, коли побачила поряд Остапа. Він мовчки плив до берега, майже несучи її на собі, а Яна з істинною, ні з чим не порівнянною насолодою вдихала повітря.

Остап виніс її на берег на руках і посадив на молоду зелену траву. Навколишній світ зі своїми яскравими фарбами потішив Яну так сильно, що вона з усмішкою підставила обличчя сонцю й розсміялася від щастя, коли Остап міцно, майже несамовито поцілував її.

Якась незнайома жінка подала йому куртку, і коханий дбайливо загорнув у неї Яну. Потім притиснув до себе і почав голубити, наче маленьку. Яна жодного разу в житті не почувалася такою щасливою.