Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Залишімо це, — сказав слідчий, вкладаючи замітки в папку, — це таємниця між поліцією і правосуддям, судді видно буде чого це варте; але пан і пані Камюзо нічого про це не знають і ніколи не знали.
— Навіщо ти мені нагадуєш про це? — сказала пані Камюзо.
— Люсьєн винний, — провадив далі слідчий, — але в чому?
— Чоловік, якого кохають герцогиня де Мофріньєз, графиня де Серізі, Клотильда де Гранльє, не може бути винний, — відповіла Амелі, — очевидно той, другий, зробив усе.
— Але ж Люсьєн його спільник! — скрикнув Камюзо.
— Хочеш послухати мене?.. — сказала Амелі. — Поверни священика дипломатії, бо він — її найкраща прикраса, зроби цього нещасного хлопця невинним і знайди інших винуватців ...
— Яка ти швидка!.. — відповів, усміхаючись, слідчий. — Жінки йдуть до мети крізь закони, немов ті пташки, яких ніщо не затримує в повітрі.
— Але, — провадила Амелі, — чи він дипломат, чи каторжник, Карлос Еррера однаково зуміє виказати тобі кого-небудь, щоб викрутитися з справи.
— Я тільки ковпак, ти — голова! — сказав Камюзо своїй дружині.
— Ну, добре, нарада закінчена, йди-но поцілуй свою Мелі, вже перша година.
І пані Камюзо пішла спати, залишивши свого чоловіка, щоб той впорядкував свої папери, і думки для допитів, які він завтра мав учинити обом підслідним.
Поки “салатні кошики” везли Жака Коллена і Люсьєна в Консьєржері, судовий слідчий, встигнувши все ж таки поснідати, йшов по Парижу пішки згідно з тією простотою звичаїв, яка властива паризьким судовикам, прямуючи до свого кабінету, куди вже прибули всі документи цієї справи. Ось як саме.
У всіх судових слідчих є канцелярист-реєстратор, щось подібне до присяжних судових секретарів; рід їх не вимирає, хоч і не мають вони ні нагород, ні заохочувань; проте, цей рід завжди продукує прекрасних суб’єктів з природною й абсолютною мовчазністю. У судових установах, від початку їх заснування і до цього часу, не знають такого випадку, щоб подібний реєстратор учинив нескромність на судовому слідстві. Жантіль продав розписку, видану панові де Самблансе Луїзою Савойською; один військовий агент продав Чернишову план російської кампанії; але всі ці зрадники були більш-менш багаті. Перспективи одержати місце в суді, посада секретаря, професійна чесність — цього досить для того, щоб зробити реєстратора при судовому слідчому щасливим суперником могили, бо могили стали нескромними з часу успіхів хімії. Такий службовець — перо самого слідчого. Зрозуміло, що можна бути віссю машини, — але як можна залишатись її гайкою? Але, виявляється, що гайка — щаслива; може, вона боїться машини? Реєстратор пана Камюзо, юнак двадцяти двох років, на ім’я Кокар, прийшов уранці забрати всі документи та нотатки слідчого, і приготував уже все в кабінеті, в той час як сам слідчий ішов, не кваплячись, вздовж набережної, оглядаючи рідкісні речі в крамничках і запитуючи сам себе:
“Як узятись до справи з таким спритним молодцем, як Жак Коллен, припускаючи, що це він? Начальник таємної поліції впізнає його; я повинен удавати, що виконую свої професійні обов’язки, хоча б тільки для поліції! Я передбачаю стільки глухих кутів, що краще, мабуть, буде повідомити про стан справи маркіза і герцогиню, показавши їм замітки поліції; таким чином я помщуся за свого батька, в якого Люсьєн відібрав Коралі. Коли я викрию таких огидних злочинців, про мою спритність заговорять, а Люсьєна зречуться всі його друзі. А втім, допит покаже, що робити”...
Він зайшов у крамницю рідкостей, бо його привабив годинник фірми Булль.
“Не брехати своєму сумлінню і прислужитись обом вельможним дамам — ось верх спритності”, — думав він. — Як? Ви теж, пане генеральний прокурор, шукаєте медалей? — сказав Камюзо вголос.
— Це майже всім судовикам до смаку, — відповів, сміючись, граф де Гранвіль, — заради зворотної сторони.
І подивившись ще кілька хвилин на крамничку, немов закінчуючи свій огляд, він повів Камюзо вздовж набережної, отже, панові Камюзо ця зустріч усе ж таки здавалась випадковою.
— Ви будете допитувати цього ранку пана де Рюбампре, — сказав генеральний прокурор. — Бідолашний юнак, я любив його.
— Проти нього багато доказів, — сказав Камюзо.
— Так, я бачив замітки поліції, але вони частково йдуть від одного агента, незалежного від префектури, а саме від славетного Корантена, людини, через яку страчено більше невинних, ніж ви пошлете винних на ешафот, і... Та цей крутій поза межами нашої влади. Не бажаючи впливати на сумління такого судді, як ви, я все ж не можу не звернути вашої уваги на те, що коли ви зможете довести необізнаність Люсьєна із заповітом тієї дівчини, то з цього випливатиме, що він зовсім не був зацікавлений в її смерті, бо вона давала йому купу грошей!..
— Ми певні, що він був відсутній під час отруєння цієї Естер, — сказав Камюзо. — Він пильнував у Фонтенебло проїзд мадемуазель де Гранльє і герцогині де Ленонкур.
— О! — зауважив генеральний прокурор. — Він покладав на свій шлюб з мадемуазель де Гранльє такі надії (я це знаю від самої герцогині де Гранльє), що неможливо припустити, щоб такий розумний хлопець все зіпсував непотрібним злочином.
— Так, — сказав Камюзо, — особливо, коли ця Естер віддавала йому все, що заробляла.
— Дервіль і Нюсінжен кажуть, що вона померла, не знаючи про спадщину, яка припала їй уже давно, — додав генеральний прокурор.
— Але на кого ж ви тоді думаєте? — спитав Камюзо. — Адже ж тут є щось.
