Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Я можу сказати про вашу вимогу судовому слідчому, — відповів начальник.
— Я буду благословляти вас, пане!.. — відповів лжеіспанець, зводячи очі до неба.
Зараз після того, як Карлос Еррера був зареєстрований, його взяли під руки два солдати муніципальної гвардії і в супроводі наглядача, якому начальник показав, яка саме секретна камера призначена для підслідного, повели крізь лабіринт підземелля Консьєржері в камеру доволі велику, що б там не говорили про неї деякі філантропи, але позбавлену будь-яких засобів зв’язку із зовнішнім світом.
Коли він зник, наглядачі, начальник тюрми, його секретар, сам пристав, жандарми перезирнулись, наче люди, які питають один одного, що кожний з них про це думає, і на всіх обличчях відбився сумнів. Але побачивши другого підслідного, всі глядачі знову вдалися до свого звичайного недовір’я, прихованого під виглядом байдужості. За винятком яких-небудь незвичайних обставин, службовці Консьєржері мало цікаві, і злочинці для них — те саме, що клієнти для перукаря. Отже, всі формальності, що лякають нашу уяву, виконуються з більшою простотою, ніж грошові справи у банкіра, і часто навіть з більшою чемністю. Люсьєн мав вигляд пригніченого злочинця, бо він махнув на себе рукою і машинально скорився. Після Фонтенебло поет бачив свою загибель і казав собі, що година покути надійшла. Блідий, змарнілий, не знаючи нічого про те, що сталось у Естер під час його відсутності, він признавався сам собі в тому, що він — близький товариш каторжника-втікача. Цього було, звичайно, досить, щоб він передбачав катастрофи, гірші за смерть. Коли в його думці й зароджувався який-небудь план — то тільки план самогубства. За будь-яку ціну хотів він уникнути ганьби, яка уже ввижалася йому, немов фантасмагорія гнітючого сну.
Жака Коллена, як небезпечнішого з двох підслідних, посадили до камери з тесаного каменю: вона виходила віконцем на одне з тих маленьких внутрішніх подвір’ячок, які можна зустріти за огорожею палацу правосуддя, і була розташована у тому крилі, де й кабінет генерального прокурора. Це подвір’ячко слугує місцем прогулянки для жіночого відділу. Люсьєна тим самим шляхом провели в камеру, що межує з “пістолями”, бо, з наказу судового слідчого, начальник поставився до нього поблажливо.
Зазвичай особи, яким не доводиться ніколи стикатися з правосуддям, уявляють собі ув’язнення в секретній камері, як щось дуже похмуре. Уявлення про кримінальне правосуддя невідривно пов’язане з думками про колишні тортури, про шкідливість в’язниць для здоров’я, про холодні кам’яні стіни, на яких виступають сльози, про брутальність тюремників і грубу їжу, — ці неодмінні аксесуари всіх драм. Варто сказати тут, що всі ці перебільшення існують тільки в театрі і викликають посмішку у судовиків, адвокатів та в тих, хто з цікавості відвідує тюрми і вивчає їх. Довгий час тут було жахливо. Напевне відомо, що при старому парламенті, за часів Людовика XIII і Людовика XIV, обвинувачених кидали всіх разом на антресолі над старими ґратами. Тюрми були одним зі злочинів революції 1789 року, і досить подивитись на камеру королеви або на камеру мадам Єлизавети, щоб пройнятись глибоким жахом до старих юридичних форм. Але тепер, якщо філантропія й завдала суспільству незчисленного лиха, то вона зробила трошки добра для окремих осіб. Наполеонові ми завдячуємо нашим кримінальним кодексом, який буде більшою мірою, ніж цивільний кодекс (є пекуча потреба реформувати його в деяких пунктах), одним з великих пам’ятників його короткого панування.
Це нове кримінальне право знищило цілу прірву страждань. Отже, можна запевняти, що, не кажучи про жахливі моральні тортури, яких зазнають особи вищих верств, потрапивши до рук правосуддя, — поведінка цієї влади тим лагідніша й простіша, що на це й не сподіваєшся. Притягнений до справи підслідний, певна річ, отримує не таке приміщення, як дома; проте, в паризьких тюрмах є все потрібне. Зрештою, тяжкі відчуття, що опановують в’язня, позбавляють життєві дрібниці їх звичайного значення. Не тіло страждає. Душа в такому болісному стані, що різні неприємності, всяка брутальність, хоч би вони й трапились у цьому оточенні, були б перенесені з легкістю. Треба погодитись і з тим, що невинного випускають на волю швидко, особливо в Парижі.
Люсьєн, увійшовши в свою камеру, побачив точнісінько таку кімнату, в якій він жив у Парижі в готелі “Клюні”. Ліжко, подібне до тих, які можна зустріти в найбідніших мебльованих кімнатах Латинського кварталу, темні солом’яні стільці, стіл і кілька предметів хатнього вжитку становили меблювання однієї з цих камер, де часто вміщують по двоє підсудних, коли вдача в них спокійна, а злочини якого-небудь мирного характеру, наприклад, фальшивомонетників або банкротів. Ця подібність між його початковою і кінцевою точкою, ця крайня міра сорому й приниження так яскраво постала перед останнім зусиллям його поетичної уяви, що нещасний умився слізьми. Він плакав протягом чотирьох годин, зовні нечутливий, немов витесаний з каменю, він страждав від утрати всіх своїх надій, від поразки своєї гордості, страждав в усіх своїх “я”, що виявляли честолюбця, закоханого, щасливця, денді, парижанина, поета, сластолюбця і привілейованої особи. Все в ньому було розбито в цьому ікарівському падінні.
Щодо Карлоса Еррери, то він заметушився в своїй камері, як білий ведмідь за ґратами зоологічного саду. Він уважно перевірив двері й переконався, що, крім потайного віконця, там не було жодної щілини. Він обмацав стіни, оглянув вентилятор, крізь який проходило слабке світло, і сказав сам до себе:
— Я в безпечному місці!
Він сів у куток, де його не міг побачити наглядач, притуливши око до потайного ґратчастого віконця. Потім він зняв свою перуку і швидко відклеїв папірець, що вистелив її всередині. Той бік папірця, який прилягав до голови, був такий засмальцьований, що здавався оболонкою перуки. Якби Бібі-Люпенові спало на думку скинути перуку, щоб установити тотожність іспанця і Жака Коллена, цей папірець не викликав би в нього підозри, настільки він здавався частиною перукарського виробу. Другий бік паперу був ще досить білий і чистий, щоб на ньому можна було написати кілька рядків. Складну й морочливу операцію відклеювання він розпочав у Ла Форс; двох годин на це не вистачило б, він витратив на це вчора півдня. Підслідний почав відривати цей дорогоцінний папір так, щоб зробити з нього смужку, на чотири-п’ять ліній завширшки; він поділив її на кілька шматочків; потім знову поклав у цю незвичайну схованку свій запас паперу, змочивши шар гуміарабіку так,
