Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Татко казав, що вона дихає, – за нею цокотів зубами Ванько.

– Що ж ти на річці робив і чого верещав? – Баба Проня вкривала і його по саму шию.

– Пішли з татком зустрітися, бо він же мене не бачив жодного разу, – шепотіла дитина, щоб інших не розбудити. – Треба було річку перейти, так мама сказала, а сама зайшла на глибину і впала. Перед тим мене до берега кинула, добре, що татко одразу зловив, бо плавати я так і не навчився, – ледь розповідала налякана дитина. – Тільки він мені не сподобався, вуса відростив, на фотокартці зовсім не такий. Уже тут я хотів його обняти, а він мене штовхнув, щоб швидше знімав мокрий одяг. Маму він більше любить, роздягнув і гладив, і цілував, – чути було, як дитина хлипає. – Мені обіцяв ліхтарика подарувати, але забрав. Більше я не піду на зустріч із ним.

Баба Проня, все зрозумівши, тільки тепер спохопилася. Побігла до Тоні й послала її за фельдшером. Сама повернулася з Горпиною Петрівною. До самого світанку натирали Мар’яну горілкою та поїли ліками, поки до тої не повернулася свідомість.

– Для чого ти хотіла позбавити себе життя, ще й Ванька забрати з собою? – спитала Проня, коли через декілька днів уже разом йшли на роботу.

– Федір мене кликав, просив і Ванька з собою взяти, аби хоч раз побачити. Він попереду йшов, а ми все його наздоганяли, – сказавши, враз опустила очі, бо розуміла, що то їй здавалося. – Не розказуйте нікому, – просила бабу Проню. – Мене вважатимуть ненормальною, ще дітей заберуть. А про Ігнатовича й зовсім згадувати не варто, який не є, а все-таки врятував.

– Це я повинна була тебе одразу спинити, тільки чомусь не зробила того. Прости мене. – Вона аж руки на грудях хрестом склала. – Бережи себе, як би воно не повернулося. Нічогісінько не пам’ятати… Сам до того довів і сам спас. – Навіть вона не могла зрозуміти того Ігнатовича. – Тепер і про це ми мусимо мовчати…

«Ходи, ходи, дощику, зваримо тобі борщику, зваримо й галушок та виллємо на пісок. Хлюп, хлюп». – Цього літа діти часто просили дощу, бо від весни й жоден не пройшов. Уже серед літа стояли чорні, вигорілі від спекотного сонця поля й городи. Земля порепалася і закам’яніла.

– Схоже, що в зиму ввійдемо з голодом. – Такими словами зустрів Мар’яну дід Сава, вийшовши зі свого двору. Він дедалі частіше почав повторювати такі слова, пригадуючи минуле. – У тридцять другому все осінню забрали, а зараз і забирати буде нічого – ні зернини, ні картоплини, ні собі, ні худобі. – Його аж струсонуло.

– Не доведи Господи! – Мар’яна боялася навіть думати про таке. – Якби оце зараз линув, то ще б спаслися. – Вона шукала на небі провісників дощу – перисті хмари, а не знайшовши, опустила очі. – Правда, висока трава все одно вже не виросте. – Її погляд сумно блукав довкола, шукаючи зеленого острівка. – Виходить, що ні хліба, ні молока в нас не буде, – ледь проказала, бо перед очима знову зринала мовчазна вулиця з мертвими людьми попід парканами. – Кажуть, щоб колгоспні корови не пропали, їх завтра до лісу гнатимуть. – Сама зарані знала – якщо вони й не здохнуть, то людям все одно нічого не дадуть.

– То ти Василя свого пускаєш? – Дід аж зрадів, що будуть про інше говорити.

– Нехай іде. Він же в мене пастух із досвідом, уже друге літо корів пасе. При ділі буде, і поїсти хоч щось дадуть. Уже з колгоспу пшона торішнього трохи виділили та гречки, тож будуть кашу варити. А доярки з бідонами щодня їздитимуть корів доїти, то, може, й молока перепаде. Василько вже торбину складає та аж наспівує, а Павло заздрить, бо і йому хочеться, – поки договорила, вже про інше надумала. – А від Григорія нічого не чути? – Її цікавили новини про Тимофія, і хоча не було втішних, усе ж надіялася на диво.

– Написав по всіх адресах, може, хто допоможе чи того хорошого майора знайде. Але відповіді поки що жодної немає. – Дід Сава багато бачив у своєму житті, але щоб кинути за ґрати зовсім невинну людину – вже вкотре не міг повірити і теж надіявся на диво. Зараз м’яв у руках свого старого картуза, а Мар’яна чекала ще якихось слів. – Нема чого додати, дорогенька. Каже Григорій, що не відповідають ті офіцери та майори. А от у міліції Гришка зустрічав одного чоловіка, той перепитував про Дем’яна, вони до війни разом десь працювали. Дуже дивувався, що той у поліцаї пішов, а про банду й зовсім не повірив. Каже, що тоді добре свою справу робив – такої він думки про нього. Ти зрозуміла, Мар’яно?

– Та що тут розуміти – що в міліції, що в поліції для Дем’яна одна й та ж робота. Пригадуєте, коли розкуркулювали, він теж в активістах бігав, аби забрати та приховати? Отже, змолоду такий, а той міліціонер думав, що він радянській владі такий відданий.

– Про Дем’яна мені й розповідати не треба. – При згадці аж обличчя дідове змінилося. – Ми з ним зустрілися ще на зорі радянської влади, – пригадав свою дорогу з Чернігова, ніч