Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Думаю, що полають хлопців та й забудуть. Скільки разів казали Ігнатовичу про зброю в лісі, а він, мабуть, розбійників боявся. Чекав, поки військові самі шукатимуть, та ще не хотів, щоб Тимофій поперед нього там ходив, помітили б його, то, можливо, й найстрашнішого не сталося б.
– А Митрофана – головного пастуха, там, мабуть, лають? – хотілося Мар’яні знати всі подробиці.
– Налякався він, коли стрілянина піднялася, та давай корів до гурту зганяти. На хутір хотів їх, щоб від лісу подалі. Коли це Василько твій з лісу вискочив та давай кричати: «Не бійтеся, дядьку, то не розбійники, то наші стріляють! Бандитів давно вже виловили, а зброї тут ще й зараз багато лишилося». Пастух пішов подивитися, та й сам спробував чи, може, хлопців підправляв, як бувалий солдат. Лаяти і не збирався, доки доярки галас не зчинили.
– Могли ж і загинути? – тільки тепер вона налякалася. – Невже не обійдеться? – шукала в Юхимових очах підтримки. – Я ж на тебе жодного разу не донесла, – нагадала йому про минуле.
Бригадир поїхав, так нічого й не сказавши, а вона, працюючи далі, все на село поглядала. Додому ввечері бігом бігла. Її хлопці не ховалися, а сиділи за столом мовчки і чекали розмови. Мар’яна розійшлася так, що й себе не пам’ятала. Відлупила лозиною обох, навіть Любочці та Ванькові дісталося, щоб не заступалися за братів. Василько одразу втік, а Павло стояв як укопаний. Лише згодом вихопив лозину з її рук і зламав.
– Годі, ми й так більше не будемо. Подумаєш, постріляли трохи.
Вона вийшла у двір, сіла на лавку і заплакала. Знову, як інколи було, лаяла свого Федора за те, що він кинув її напризволяще, померши на війні. А потім жалілася, що без батька важко синів ростити. А коли побачила, що діти боязко підходять до неї, одразу її гнів на жалість змінився.
– Мамо, не плачте, – хлипала Любочка.
– Нічого не буде, жодна ж корова не постраждала, – Василько і зараз не хотів погодитися, що вони у чомусь винні.
– Самі не знаємо, як воно вийшло. – Павло не любив хитрувати. – Так нам цікаво було, так сподобалося стріляти! – у нього аж очі блищали.
– А якби руку чи ногу відірвало та каліками на все життя зосталися? – Мар’яна бачила, що тепер і вони налякалися. – Ще подивимося, що влада на це скаже. З дядьком Тимофієм он як вийшло, так він зовсім ні в чому не винний, а ви самі свої голови в петлю сунете. Що робитимемо, коли завтра за вами приїдуть? – мало не голосила.
– Ми в той погріб, що в коморі під дошками, сховаємося, – заговорили хлопці в один голос.
– Знайдуть і там, – махнула вона рукою.
– Тітка Анюта від німців у ньому ховалася і Митя з Катею, – тепер Василько нервував і аж на місці встояти не міг.
– То німці не знайшли, а свої знайдуть, – аж стогнала Мар’яна. – Краще просіться і кляніться одразу, то, може, й обійдеться.
– Мамо, а ми й патронів цілу торбину з собою прихопили, – вже й Павло гоноритися перестав. – То куди їх подіти? – його круглі очі вже благали про допомогу.
– Додумалися патрони додому принести, щоб і чужа хата зірвалася? А де ж вони зараз?
– На горищі лежать. – Розгублений Павло тільки тепер зрозумів, що накоїв.
У Мар’яни знову потяглася рука за лозиною, якою не били, а просто лякали дітей, щоб вони не шкодили. Тепер стримала себе, бо зрозуміла, що вже вона не допоможе.
– Як стемніє, закопаємо їх у канаві біля кладовища, де ніхто не ходить, а потім дядько Юхим скаже голові сільради, що сам знайшов. – Вона знову пригадала, як він у дощ змушував їх копати картоплю, а потім і батоги над вухом засвистіли.
«Нехай відробляє за те, що простили, – це вона вже про себе. – Він дійсно в сорочці народився», – пригадала ще багато чого з того важкого часу – окупації.
Після того випадку хлопці ще довго сиділи вдома, по черзі на вулиці чергували, щоб устигнути сховатися, коли за ними приїдуть. А Мар’яна, повертаючись з поля, часто боялася і до двору підходити, аби не почути найгіршого. Ігнатович час від часу натякав, що покарання не оминути, але інтуїція їй підказувала – все обійдеться, бо за неврожай і сам готується до того.
Ще ніколи такого не було, щоб зернові виросли такими малими, тому не косили цього літа, а просто збивали колоски косами, а інші згрібали граблями, від чого зерно одразу висипалося на землю. Більшим і меншим начальникам погрожували в’язницею, тому вони й змушували жінок та дітей збирати зламані колоски, аби хоч щось здати державі. У селі переказували один одному, що голова колгоспу уже отримав повістку до суду, а Ігнатович давно тримає торбину з сухарями біля ліжка. Іншим разом багато хто порадів би з того приводу, тільки не цього літа, тож ходили мовчки по полю, то нагиналися, то розгиналися, аби покласти в торбину зібрані колоски. І чим би їх не лякали, вони все одно намагалися хоч трохи приховати для себе, бо вже настав той час,
