Спалені мрії - Ганна Ткаченко
Серце рвалося від болю, від образи, але вона згодна була і не таке стерпіти, аби тільки зробити щось для Тимофія. «Може, до Афанасія податися, чимось і він допоможе, – згадала про старшого брата, з яким після перемоги бачилася всього раз. – Але він далеко, та й помічник ніякий – після контузії». Тисячу думок перебрала до ранку. Багато людей благала про допомогу, сто поклонів відбила подумки, аби тільки повернуло на краще.
Вранці спішила в сільраду. Віктор Ігнатович сидів за столом і підпирав голову руками.
– А… прийшла коза до воза! – проказав, коли вона тільки-но переступила поріг його кабінету. – Говорив колись тобі, що сама прийдеш, а ти не вірила. – Тонкі губи аж розтяглися в посмішці, але вона вийшла якоюсь кривою.
Сам далі розглядав Мар’яну. Здається, його тішило її змучене обличчя. А на руки, які й зараз тремтіли, дивився навіть з насолодою. Потім вирівнявся за своїм довгим столом, застеленим червоною скатертиною, поглянув на прапор з серпом і молотом і застиг, неначе перед художником, який збирався малювати з нього портрет. Вона теж мовчала. Втупивши погляд у важку чорнильницю, вже уявляла, як вона розбивається об його голову. Навіть бачила, як Ігнатович падає на підлогу і не підводиться. Але повертається машина з Тимохою, і він сердито говорить: «Для чого ти це зробила? Ти ж дітей посиротила». Мар’яна вмить витерла холодний піт з чола і була рада, що такого не сталося.
– А я думав, що ти схопиш чорнильницю і вдариш мене з усієї сили, – дивно, але Ігнатович, неначе прочитав думки, і здогадався про її наміри. Навіть у голосі з’явилися боязливі нотки. – Чи то мені здалося? – з якимось острахом дивився на неї.
Мар’яна помітила, що він знову сидів, зігнувшись над столом, і дивився на неї спідлоба.
– Здалося, не стану ж я з-за якогось начальника дітей своїх сиротити, – відповіла впевнено, радіючи, що хоч налякала такого пройдисвіта.
Знову тиша в кабінеті командувати стала – стулила їхні вуста і не дає їм розгулятися. А клубок злості в обох накручується далі, поглядами б’ються, немов шаблями.
– То це ваших рук діло? – не витримала вона тієї боротьби. – Тимофія всі поважали, і ви вирішили від нього збавитися? – тепер вона з його голови думки витягала.
– Ти що кажеш? Говори, та не заговорюйся! Тут тобі не вулиця і я тобі не сусід! Іч, що надумала! Іван і всі інші вказали на нього, і не мені, а представникам органів, – задріботів він словами, як під гармошку ногами.
– То наклеп, бандити спеціально так зробили, вони на всіх злі, а на Тимоху тим паче, бо він погрожував сам їх поодинці переловити. Вам усе це відомо, тож взяли та й скористалися ситуацією.
– Що хочеш? Давай до пуття, справ у мене багато, і ніколи тут теревені з тобою розводити, – зиркав спідлоба, бажаючи покласти край.
– Що ж то за справи такі, коли невинного чоловіка забрали, а самі навіть сказати не можете за що? Знову за старе взялися? Наговорити, донести, посадити. – Вона заплакала.
– Вам що плакати, що сцяти. – Він знову намагався вирівняти свою спину.
Намагався і цього разу утримати ту позу, як для портрета на дошку пошани, але йому не вдалося. Усе ж, здається, був задоволений, що може зверхньо дивитися на неї.
– А забрали по ділу, і я тут ні до чого. Коли не винний, то відпустять. На те вони й органи, щоб розібратися.
– Ой-йой-йой! Коли це таке було, щоб відпускали? Років через десять хіба. Уже було – ми тих розбійників на війну відправляли, а їм захотілося ще раз нам насолити. От і звели наклеп на Тимоху. Тут і без тітки Лисавети не обійшлося. А при чому ж тут Тимофій? Заздрість душить, що його поважають. Але не тільки їх, вона і вас душить.
– Не вигороджуй. Він один знав, де в лісі зброя залишилася, де які просіки заміновані. Без нього там ніяк не обійшлося. Не раз, мабуть, розказував їм вечорами. Ще й у в’язниці сидів у Хабаровську. Інформацію таку дарма органи не отримали б. По чужій території тинявся неспроста.
– Ви ж військовий чоловік, невже зрозуміти не можете, що й таке могло статися. Але люди знайшлися, які виручили його.
– Нічого не хочу знати, – стукнув він рукою по столу. – Ще раз тобі кажу, є органи, вони й розберуться. Дивись, бо ще й тебе допитувати будуть, може, й ти борщі бандитам варила. Мені не захотіла, а з тих, може, і пригріла кого.
– Прости вас Господи за такі слова! Бог є на світі, і вам перед ним відповідати доведеться.
Не те вона говорила, що їй хотілося, зовсім не те, але здавалося, що Тимофій стоїть позаду і не дозволяє їй далі продовжувати той двобій.
– Не лякай, я давно ляканий! Попа вашого сьогодні зранку теж забрали. Додумався – представники з органів у селі, а він тут служить коли хоче, у дзвони дзвонить, після обіду ще й на кладовищі над бандитами молитви читав. Тепер читатиме в іншому місці. Сказали йому – до сьомої ранку, ото треба було і слухатися.
– Отця Федота? Так і знала – це
