Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
— Так, так, то моя Белькіса, хіба ж інша може такою бути! — раділа мати.
Мала коси до пояса, штани французького солдата й високі блискучі військові чоботи, а поверх того — циганську сукню. Голову зав’язала хусткою, червоною, як той вогонь, яким зайнялася Маґбула з Монастира!
— Так, так, моя Белькіса, дитина моя!
У Комині бородаті косоокі пірати з волоссям таким чорним, що аж вилискувало синім, перевантажували награбоване добро на інший, менший корабель. Скрині з венеційським гербом на замках, тюки найтоншого шовку, шкатулки з благородного дерева, мішки, повні видертих золотих зубів, шлюбних обручок і заручальних перстенів, церковні дзвони й золоті розп’яття, окуті золотом кості святих і розмаїті інші коштовності, — з кожного народу й віри потроху. Один моряк упустив із рук глиняного глека, і той розбився об кам’яну набережну. Розлилася трояндова олія, і стільки її було, що не знайдеться стільки троянд від Каїра до Багдада і від Варни до Дамаска, і так запахтіло, аж люди зомлівали у своїх будинках, а коти й бродячі пси дохли по всьому Комину. Днями й місяцями гнили їхні тушки, а в повітрі мішалися два солодкаві запахи: сморід стерва і трояндові пахощі. Мине багато років, перш ніж вивітряться вони з Комина. А вона все стояла на носі й спостерігала за перевантаженням, і не турбував її жоден запах. Перед відплиттям обох кораблів наказала вона похапати всіх дванадцятирічних хлопців у місті. Пірати кидали їх у порожню утробу великого корабля, матерів, що проклинали викрадачів, рубали на місці, і жодного дванадцятирічного в Комині не лишилося. Кому продали хлопців у рабство — ніхто так і не дізнався.
— Ні, ні, то не моя Белькіса, не моя дитина! — зреклася по всьому Белькісина мати, а Муйо Черімович мовчав, гладив бороду і все гадав, чи вдало вклав своє золото.
Але вийшло, що краще, принаймні в Мостарі, гроші вкласти неможливо. Він оповідав свою історію кожному, кому щось боргував, і після цього йому борг пробачали, оповідав її кожному, хто хотів за неї платити. А кому ж не захочеться дізнатися, що там в Омеровому мектебі коїться, і глузувати з сусіда, чия донька — одна з тих трьохсот дівчат, у діло ішло й те, що Белькіса сказала, і те, чого не казала, — коли закінчувалося справді сказане, і так за якийсь місяць Муйо Черімович зробився головною людиною в місті. Коли б Мостар обернувся ватагою розбійників — а не здивуюся, якщо колись так і станеться, — і коли б ті розбійники мали собі обрати отамана, то ним би став Муйо.
І тоді прийшли два місяці зими, люди розбіглися по хатах, лають погоду і вітер, який то дме зі схилу Вележа, то уздовж Неретви, а потім повертає із півдня, і річка починає текти проти течії. Цілими днями клянуть, промовляють слова, яких не мало б чути людське вухо, таке говорять, наче Бога не бояться, і не згадують, скільки вітру й снігу було до Омерових часів, коли Мостар був кращим, Аллагові Милостивому милішим містом, коли печі в будинках, бувало, по шість місяців поспіль горіли. Було їм тоді холодно? Ні, мабуть, бо ж не знали, що може бути інакше. Оце ж тепер щодня ходжу містом розхристаний, хоч і влітку так не ходив, аби лиш вони бачили, — якщо хтось дивитиметься. Часом зазирну в котрусь крамницю, запитаю хазяїна, чи дороге цієї зими борошно, і чи вдосталь його, чи є хробаки в ньому, і які — товсті славонські чи наші, дрібні боснійські, а ґазда сміється собі, приємно йому, бачу, що в Мостарі є ще ті мостарці, давні, справжні. Бодай один. Один, зате Нісимович!
Чув я, що від нічого робити міський люд — бо ж не можна постійно лаяти зиму! — почав міркувати, чого ж це раз по раз котрась дівчина, повертаючись увечері з Омерового мектебу, плаче. І чи йому вони всі однакові, як стверджує Муйо Черімович, чи якось він їх усе ж розрізняє? І як це кожна з них чує все, що каже Омер на своїй скелі? І чому їх саме триста, чи ж не збився Муйо з ліку? Чи не бреше? Адже в цілому місті не набереться триста дівчат на виданні? А якщо і є стільки, то не кожна мати така, щоб відпустити свою дитину до Омера, не кожному батькові Коран — п’яте колесо до воза, щоб його донька отак непокрита межи люди йшла? А що як Муйо Черімович усе вигадав, аби лише пасербицю з дому спровадити?
Ну, бачу, як Муйо піднісся — так і впаде! Був би Мостар Стамбулом — узимку тут брали б на язики візирів, а ранньої весни кожному з них приходив би катул-фірман. Не родився ще той, хто в зиму зайшов би царем, а навесні злидарем не вийшов! Нічого нікому не кажу, мовчу собі, розстібаю сорочку й гуляю. Що мені у вухо влетить — те й вам розповідаю. Не боюся, що донесете тим, кому не слід було б, адже, дякувати Богові, не можете. Якби й завернули ви в Мостар, щоб Нісимовичу в лице плюнути, а іншим сказати, що я вам наплів, дарма б старалися! Бо доки дістанетеся від моєї історії до Мостара, мине аж двісті тридцять років і не буде більше ані людей, про яких вам оповідаю, ані мене живого, ані коліна Нісимовича. Кажу задля вашого ж добра. Не їдьте, бо спізнитесь. А гріх, що поїхати хотіли, хай на вашій совісті буде!
Проминули отак, між прогулянками, два Різдва, однієї й другої гяурської невіри, і один Байрам, нашої турецької, з дозволу сказати, віри, та й настала весна. Тепер можу застебнути сорочку й послухати, що там каже Хазим Чолпа, торговець залізним крамом, що кілька років тому перебрався до нас із Невесіня. Люди його зустріли як дивака, бо чого ж це має в Мостарі цвяхи продавати, коли своїх торговців у нас більше, ніж треба, та небагато часу минуло, і вони зрозуміли, що Чолпа не тільки не дивак, а й ніколи з диваком і поруч
