Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Він став легкий як пір'їнка. Його тіло перетворилося на старий конверт з довгими, гострими кістками, увесь вкритий болячками. Він не міг їсти нічого, крім яловичого бульйону, і то небагато. Та попри все голос Генрі, схоже, й не думав його покидати. До певної міри, це було прикро.
Своїм голосом Генрі завдавав чимало страждань добросердим служницями і доглядальницям, які піклувалися про нього, — як мужній англійський моряк, який тонув разом зі своїм кораблем, він горланив непристойних пісень, мовби збираючись з духом перед обличчям неминучої долі.
Смерть намагалася затягнути його на дно, але він відспівувався від неї.
— Був би радий всяк моряк засадить їй так і сяк!
— На сьогодні все, Кейт, дякую, — казала Алма молоденькій доглядальниці, якій не пощастило сидіти того дня біля Генрі, й проводила її до дверей, а Генрі репетував їй навздогін:
— Стара Кейт у Ліверпуль привезла своїх дівуль!
Генрі ніколи не поводився пристойно, а тепер йому взагалі було начхати. Він говорив усе, що хотів, — і, може, думала Алма, навіть більше, ніж йому хотілося. Був жахливо нестриманий. Горлопанив про гроші, про зірвані домовленості. Він звинувачував і провокував, нападав і захищався. Генрі навіть воював з мертвими. Він сперечався з сером Джозефом Бенксом, знову намагаючись його вмовити вирощувати цинхону в Гімалаях. Лаявся з давно покійним тестем:
— Я покажу тобі, ти, стара голландська свиня, яким багачем я стану!
Обзивав свого давно покійного батька холуєм і лизоблюдом. Вимагав, щоб до нього покликали Беатрікс і щоб та сиділа коло нього й принесла йому сидру. Де його жінка? Нащо така комусь здалася, якщо вона не доглядає за хворим? Одного дня він подивився просто в очі в Алмі й сказав:
— Думаєш, я не знаю, ким був той твій чоловік?
Алмі варто було скоріше відіслати доглядальницю з кімнати. Треба було зробити це відразу, але вона вагалася, чекаючи, що батько скаже далі.
— Думаєш, я ніколи не зустрічав таких, як він, коли їздив по світу? Думаєш, сам таким не був? Що, може мене взяли на «Резолюшн», бо я вмів добре плавати? Я був безволосим хлопчиськом, Сливко, молодим і зеленим, який моря в очі не бачив, але мав гарний, чистий зад. І я не соромлюсь про це говорити!
Він назвав її Сливкою. Востаннє Генрі називав її так багато — десятки — років тому. Останні місяці він узагалі не впізнавав свою доньку. Але тепер він назвав її ласкаво, як колись — явно знав, хто вона така, а значить і чудово розумів, про що говорить.
— Можеш іти, Бетсі, — сказала Алма доглядальниці, але та, схоже, не квапилася йти геть.
— Уяви собі, Сливко, що вони витворяли зі мною на кораблі! Зі мною, молодим і зеленим! О Господи, ото їм було весело!
— Дякую, Бетсі, — повторила Алма, випроваджаючи доглядальницю до дверей. — Можеш зачинити за собою двері. Дякую. Ти нам дуже допомогла. А тепер іди.
Генрі тим часом горлав жахливу пісню, якої Алма ще не чула:
— Давай, малий, не спи, вставай! Скоріше зад нам підставляй!
— Тату, — сказала Алма. — Перестань.
Вона підійшла ближче й поклала руки йому на груди.
— Будь ласка, припини.
Він перестав верещати й глянув на неї — очі його блищали. Він схопив її долоні своїми кістлявими руками.
— Подумай, Сливко, чому він одружився з тобою, — сказав Генрі голосно й виразно, як замолоду. — Б’юсь об заклад, не через твої грошики! І не через твою гарну гузницю! Значить, через щось інше. Нічого не ясно, еге ж? І мені не ясно.
Алма вивільнила свої руки. З його рота тхнуло гнилизною. Він був скоріше мертвий, ніж живий.
— Трохи помовч, тату, й випий бульйону, — сказала вона, уникаючи його погляду, й нахилила чашку йому до рота.
Щось їй підказувало, що доглядальниця підслуховує за дверима. А Генрі далі викрикував:
— А тепер усі втікаєм на мис! Ану ти, наймолодший, нагнись!
Вона влила йому до рота трохи бульйону, аби тільки перестав співати, але Генрі виплюнув його й відштовхнув її руку. Бульйон розлився на ліжку, чашка покотилася підлогою. Старий боєць мав ще порох у порохівницях. Він знову схопив її руку.
— Не будь така дурна, Сливко, — сказав він. — Не вір усяким виродкам і хвойдам. Їдь і сама все з’ясуй!
Цілий наступний тиждень, поволі зісковзуючи в могилу, Генрі говорив і горланив багато всього — непристойного й дошкульного — але одна фраза здалася Алмі такою доречною й невипадковою, що запам’яталася їй як останнє, що сказав батько перед смертю: «їдь і сама все з’ясуй».
Генрі Віттекер помер 19 жовтня 1851 року. Його смерть була як шторм, що бушував на морі. Він боровся до кінця, бився до останнього подиху. Коли він урешті-решт відійшов, запанувала приголомшлива тиша. Ніхто не міг повірити в те, що зміг пережити Генрі. Ганнеке, витираючи з ока сльозу, не так від смутку, як від втоми, пробурмотіла:
— Хай бережуться ті, хто вже на небесах!
Алма допомогла обмити батька. Вона попросила, щоб її залишили наодинці з покійним. Їй не хотілося молитися. Плакати теж не хотілось. Вона збиралася дещо перевірити. Піднявши простирадло, яким було накрите голе тіло, вона обмацала шкіру на животі, шукаючи пальцями й очима якогось рубця, гульки, чогось незвичного, маленького, чого не мало б там бути. Вона шукала смарагд, що його Генрі — як він сам поклявся їй десятки років тому, коли вона ще була дитиною — зашив собі під шкіру. Алма не відчувала огиди. Вона була натуралістом. Якщо камінь там, вона його знайде.
Завжди носи зі собою золото, щоб викупити своє життя, Сливко.
Нічого нема. Не може бути. Вона завжди вірила всьому, що казав батько. Але їй тут же спало на гадку, що, може, він запропонував той смарагд Смерті, коли життя його добігало кінця. Коли ні пісні, ні хоробрість, ні всі його хитрощі не допомогли викрутитися з цієї останньої, страшної угоди, він сказав їй:
— Ось, візьми мій найдорожчий смарагд!
І, може, Смерть його забрала, хтозна, думала Алма — але й Генрі прихопила зі собою теж.
Навіть її батькові не вдалося відкупитися від неї.
Генрі Віттекер помер і забрав зі собою свою останню витівку.
Вона успадкувала все. Заповіт, що його старий адвокат Генрі зачитав наступного дня після похорону, виглядав надзвичайно просто,
