Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
А Ганнеке знає? — думала Алма, дивлячись на стару економку. Може, це тому вона була налаштована проти Емброза? Ми його не знаємо, стільки разів казала вона… А Деніел Таппер у Бостоні — вірний приятель Емброза? Чи, може, більше, ніж приятель? Телеграма, яку він надіслав у день їхнього весілля — «молодчина пайк» — чи був то якийсь зухвалий код? Але ж Деніел Таппер був одружений і мав цілу купу дітей, згадала Алма. Принаймні так казав Емброз. Та це однаково не мало значення. Люди могли, вочевидь, грати багато ролей, і всіх їх одночасно.
А як же його матінка? Чи місіс Констанс Пайк знала? Може, саме це вона мала на увазі, коли писала: «Може, пристойний шлюб зцілить його від нехтування мораллю?». Чому Алма не прочитала її лист уважніше? Чому не з’ясувала всього?
Як вона могла так недогледіти?
Після вечері вона ходила туди-сюди кімнатою. Почувалася так, наче її розрізали навпіл, а нутрощі вивернули. Її охопила нестримна цікавість, відполірована до блиску гнівом. Нездатна зупинитися, вона повернулася до возівні. Пішла до друкарні, яку більш як три роки тому так ретельно (й немалим коштом) облаштувала для Емброза. Тепер усі верстати були накриті простирадлами, меблі теж. Вона відкрила верхню шухляду, ще раз взяла записник Емброза. Розгорнула навмання й натрапила на уривок знайомих, містичних нісенітниць: не існує нічого, крім РОЗУМУ, а ним рухає уперед СИЛА… Не затьмарювати день, не сяяти фальшивим блиском… Покінчити з зовнішнім, покінчити з зовнішнім!
Вона згорнула записник й презирливо пхикнула. Більше ні слова! Невже не можна було писати ясно?
Алма повернулася до свого кабінету й витягла з-під дивана валізу. Цього разу вона уважніше оглянула її вміст. Завдання не з приємних, але його треба зробити. Вона пообмацувала краї валізи, шукаючи потаємного відділу, перевіряючи, чи не пропустила чогось, коли оглядала її вперше. Понишпорила в кишенях зношеного жакета Емброза, але знайшла там тільки огризок олівця.
Тоді знову повернулася до малюнків — трьох бездоганних рисунків рослин і десятків непристойних зображень одного й того ж вродливого молодого чоловіка. Раптом, придивившись ближче, їй вдасться дійти іншого висновку? Але ні, портрети були надто відверті, надто чуттєві, надто інтимні. По-іншому їх витлумачити було неможливо. Алма помітила, що на зворотному боці одного з портретів щось написано гарним, елегантним почерком Емброза. Напис тулився у кутку, схожий на невиразний, скромний підпис. Але то був не підпис, а тільки два слова з маленької літери: завтра вранці.
Перевернувши ще один портрет, Алма побачила в тому ж нижньому правому кутку ті ж самі два слова: завтра вранці. Один за одним, вона передивилася всі малюнки. На кожному тим самим гарним, знайомим почерком писало одне й те саме: завтра вранці, завтра вранці, завтра вранці…
Що це могло значити? Невже знову якийсь клятий код?
Вона взяла аркуш паперу й розклала фразу «завтра вранці» на окремі літери, склавши з них нові слова:
трава, ціна раз, танці
Ні, виходить якесь безглуздя. Переклала фразу французькою, голландською, латинською, грецькою й німецькою — нічого не зрозуміло. Прочитала навспак, призначила літерам цифри залежно від їхнього місця в абетці — даремно. Може, це ніякий не код. Може, він хоче таким робом щось відкласти? Може, завтра вранці з тим хлопцем мало щось статися, принаймні на думку Емброза? Що ж, дуже схоже на нього: загадково й таємниче. А, може, він просто відкладав момент злягання зі своєю вродливою тубільною музою? «Зараз я не буду тебе грати, хлопчику, але завтра вранці візьмусь за це першим ділом!». Може, так він беріг чистоту наперекір спокусі. Може, він ніколи й пальцем не торкнувся до того хлопця. Але навіщо тоді малював його оголеним?
Алмі спало на думку ще одне: а що, як ці малюнки виконані на замовлення? Чи хтось — якийсь інший содоміт, багатий — заплатив Емброзу, щоб той намалював цього хлопця? Але навіщо Емброзові були гроші, коли Алма подбала про те, щоб їх ніколи йому не бракувало? І чому б йому братися за таку роботу, якщо він — така витончена натура, чи принаймні вважав себе таким? Якщо він тільки вдавав із себе високоморальну людину, то, певно, мусив далі грати свою роль і по від’їзді з Білого Акру. На Таїті він не мав лихої слави, інакше преподобний Френсіс Веллс не завдав би собі клопоту й не прославляв Емброза Пайка як «джентльмена з бездоганною мораллю й безкорисливою вдачею».
Тоді навіщо? Навіщо він намалював цього хлопця? Оголеного й збудженого? Такого вродливого молодого супутника з таким виразним обличчям? Чому він витратив стільки зусиль на десятки малюнків? Чому не намалював замість них квіти? Емброз кохався у квітах, а на Таїті їх росло предостатньо! Хто був його музою? І чому Емброз зійшов у могилу, безперестанку збираючись зробити щось із цим хлопцем — і робити це, вічно й без кінця, завтра вранці?
Розділ двадцятий
Генрі Віттекер був при смерті. Чоловіка, якому сповнилося дев’яносто один, це не мало б дивувати, але Генрі його слабкість вразила й розлютила. Він багато місяців не вставав з постелі й ледве міг набрати повні груди повітря, але долі своїй вірити відмовлявся. Знесилений і змарнілий, він лежав, прикутий до ліжка, й гарячково блукав очима по кімнаті, наче шукаючи виходу. Здавалося, що Генрі силкується знайти, кого залякати, підкупити чи вмовити залишити його в живих. Він не міг повірити, що звідси не виберешся. Його охопив жах.
І що той жах сильнішав, то немилосерднішим тираном ставав Генрі зі своїми бідолашними доглядальницями. Він хотів, щоб йому безперестанку терли ноги, і вимагав — через страх задихнутися від запалення легень — вимагав, щоб йому високо підняли узголів’я. Спав без подушок, боячись, що втоне в них уві сні. З кожним днем, навіть втрачаючи сили, він ставав щораз агресивніший.
— Та в такому розгардіяші хіба худобі спати! — кричав він навздогін поблідлому, наляканому дівчаті, яке тут же бігло геть з його кімнати.
Алма дивувалася, звідки в нього беруться сили гаркати мов пес на прив'язі, якщо з
