Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Тому Пруденс віддала Джорджа Алмі — принаймні спробувала віддати. Та її жертва виявилась марною. Вона відцуралася свого кохання заради того, щоб прожити все життя в бідності й самозреченні зі скупим занудою, не здатним відчувати ніжність і любов. Відцуралася свого кохання заради того, щоб обдарований Джордж Гокс прожив усе життя з навіженою красунечкою, яка книжки в руках не тримала й тепер скніла в божевільні. Вона відцуралася свого кохання заради того, щоб Алма прожила все життя в повній самотності — і через це в зрілому віці не встояла перед чарами такого чоловіка, як Емброз Пайк, якого відштовхувало її бажання і який тільки й мріяв про те, щоб стати ангелом (чи то, як виявилось, кохати оголених таїтянських хлопчиків). Яким же безглуздим виявився той прояв доброти, та юнацька жертва Пруденс! Скільки горя вона завдала всім решту! Плачевна плутанина й ціла низка прикрих помилок — ось чим усе скінчилося.
Бідолашна Пруденс, нарешті подумала Алма. А за якийсь час: Бідолашний Джордж! І далі: Бідолашна Ретта! А тоді, коли вже на те пішло, Бідолашний Артур Діксон!
Як же їм всім не пощастило.
— Якщо ти кажеш правду, Ганнеке, — сказала Алма, — то це дуже сумна історія.
— Я тебе не обманюю.
— Чому ти раніше мені про це не розповіла?
— А для чого? — знизала плечима Ганнеке.
— Але навіщо Пруденс пішла на таку жертву заради мене? — спитала Алма. — Вона ніколи мене не любила.
— Байдуже, любила вона тебе чи ні. Пруденс має добре серце й живе так, як їй підказує совість.
— То вона пошкодувала мене, Ганнеке? Так?
— Скажу тобі, що Пруденс захоплювалася тобою. І завжди намагалася тебе наслідувати.
— Дурниці! Не може такого бути.
— Це ти городиш дурниці, Алмо! Вона з самого початку тобою захоплювалась, дитинко. Тільки подумай, якою ти здалась їй тоді, коли вона вперше сюди потрапила! Ти ж була така розумна, така обдарована! Вона так старалася тобі сподобатися. Але ти ніколи її не підбадьорювала. Ти хоч раз її похвалила? Хоч раз зауважила, як тяжко їй давалося не відставати від тебе в навчанні? Ти захоплювалася її талантами чи глузувала, що вони ніщо проти твоїх? Як ти могла бути така сліпа й не бачити її чеснот?
— Я ніколи їх не розуміла.
— Ні, Алмо, ти ніколи в них не вірила. Визнай це нарешті. Ти думаєш, вона тільки вдає доброту. Вважаєш її шарлатанкою.
— Просто в неї замість лиця — маска… — пробурмотіла Алма, намагаючись відшукати аргументи на свій захист.
— Так, маска, а що тут дивного? Вона не хоче, щоб її бачили й знали. Але я її знаю і кажу тобі, що за цією маскою ховається найкраща, найщедріша й найдостойніша жінка. Як ти цього не бачиш? Не помічаєш, що вона досі достойна похвали, що її добрі вчинки — від щирого серця? Що ще треба зробити, щоб заслужити твою повагу, Алмо? А ти жодного разу її не похвалила, а тепер, діставши цілий піратський скарб від свого батечка — старого дурня, який так само, як і ти, заплющував очі на страждання й жертви інших — збираєшся взагалі відвернутися від своєї сестри.
— Не треба, Ганнеке, — попросила її Алма, щосили борсаючись, щоб хвиля смутку не накрила її з головою. — Ти й так мене глибоко вразила, а тепер, коли я ще не оговталась, нападаєш на мене. Прошу тебе, Ганнеке, пошкодуй мене сьогодні.
— Але тебе вже й так усі пошкодували, Алмо, — відповіла економка, анітрохи не змилосердившись. — І, напевно, час уже перестати тебе шкодувати.
Сама не своя, Алма кинулася до свого кабінету у возівні. Сіла на зношену канапу в кутку, не в змозі більше витримати тягар на своїх двох ногах. Вона захекалась. Почувалась сама собі чужою. Її внутрішній компас — той, що завжди скеровував її до найпростіших істин у її світі — крутився як навіжений у пошуках надійної точки, на якій зупинитися, але ніяк не міг її знайти.
Мама померла. Батько помер. Чоловіка — хоч яким він там був чи не був — теж не було в живих. Її сестра Пруденс зруйнувала своє життя через Алму, й нікому від цього добре не стало. Життя Джорджа Гокса обернулося суцільною трагедією. Ретта Снов перетворилася на нещасну божевільну каліку. А Ганнеке де Ґроот — остання з живих, кого Алма любила й ким захоплювалась — не відчувала до неї і крихти поваги. Та й чому б вона мала її поважати?
Сидячи в своєму кабінеті, Алма нарешті змусила себе чесно оцінити своє життя. П'ятдесятиоднорічна жінка, здорова духом і тілом, сильна, як віл, освічена, як єзуїт, і багата, як лорд. Так, красою вона не вдалась, але зубів ще не погубила й не страждала від жодної болячки. На що їй узагалі скаржитися? Вона змалку купалася в розкоші. Не мала чоловіка, це правда, але й не мала ні дитини, ні батьків, які б потребували її опіки. Вона була здібна, розумна, старанна і хоробра (принаймні так їй завжди здавалось, але тепер вона вже в цьому засумнівалась). В її голові кружляли найсміливіші наукові теорії й винаходи століття, а в своїй рідній вітальні вона мала нагоду познайомитися із найбільшими геніями епохи. Її книгозбірні до сліз позаздрили б самі Медічі, а сама вона по кілька разів перечитала всі книжки зі своєї бібліотеки.
І чого ж Алма досягнула в житті з усіма цими знаннями й привілеями? Написала дві нікому не відомі книжки з бріології — книжки, яких ніхто особливо не чекав — і тепер працювала над третьою. Вона не присвятила ні хвилини свого життя комусь іншому, крім свого самолюбного тата. Незаймана, вдова, сирота, спадкоємиця, стара жінка й повна дурепа.
Вона думала, що все знає, а насправді не знала нічого.
Вона нічого не знала про сестру.
Нічого не знала про жертву.
Нічого не знала про чоловіка, з яким одружилась.
Нічого не знала про невидимі сили, які керували її життям.
Вона завжди вважала себе жінкою, сповненою гідності й житейської мудрості, а насправді була всім незадоволеною, старою принцесою — скоріше бараном, ніж ягням — яка в житті не ризикувала тим, що було їй дороге, й ніколи не від’їздила від
