Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

Після останнього кухля, що його наказав принести Богун, Омелько обіперся спиною об стіну і, дивлячись у напівтемний простір шинку, почав наспівувати хрипким п'яним голосом:

Летить орел понад хутір та по вітру в'ється,

Ой, там, ой там бідний козак з поляками б'ється,

Ой, годі вам, вражі ляхи, руську крівцю пити,

Не один лях посиротив малесенькі діти…

– Так ми співали після Жовтих Вод… Що ж тепер заспіваємо? – утомлено завершив він спів і засміявся: – Щось на кшталт: пан Хмельницький, що ж ти дієш і не схаменешся?

Він позіхнув і затулив очі.

– Та пішов він к бісу. Я ось посплю лишень… – І за мить Омелько вже хропів. Іван, підійшовши до дверей шинку, відчинив їх і гукнув челядь, наказавши взяти Омелька і обережно розмістити його в санях, на яких вони прибули з хутора, довідавшись, що Омелько вже третю добу наводить страх на добру половину вороновицьких шинкарів та міщанства своїм лихим норовом і поганим настроєм. Двоє дебелих наймитів підхопили козака і швидко винесли з шинку, змусивши жида в кутку провести їх голосним зітханням.

V

Не дивлячись на те, що Хмельницький втратив велику частку своєї популярності після Зборівської угоди, на яку був змушений піти, його діяльність аж ніяк не можна було назвати такою, що суперечила інтересам козацтва чи України. Навпаки, гетьман всіляко намагався зменшити негативні наслідки Зборова для молодої держави. Він самовільно, відкрито наплювавши на домовленість, запровадив реєстр у п'ятдесят тисяч козаків замість умовлених сорока тисяч, додавши до нього ще й окремий двадцятитисячний реєстр, який формально надавався в розпорядження старшого сина Хмельницького – Тимоша. Але й цього мало, кожному з реєстрових козаків було дозволено мати при собі ще двох «хлопів з самопалами», тобто «підпомічників», людей, котрі завдяки такому розпорядженню звільнялися з-під влади польської шляхти. Таким чином нехай і в обхід трактату, але фактична кількість козацького війська все ж нараховувала майже двісті тисяч осіб, що було більш аніж вагомою силою, зважаючи на те, що в середині сімнадцятого сторіччя кількість населення Східної України не перевищувала одного мільйона чоловік. Крім того, була продовжена кропітка робота над упровадженням територіально-полкового устрою держави, яка формувала цілком демократичне суспільство, схоже на устрій Запорізької Січі. Цю роботу остаточно було завершено тільки влітку, коли було затверджено кінцеву цифру в шістнадцять козацьких полків, котрі нараховували у своїх реєстрах двісті сімдесят дві сотні. Безперервно проводилися політичні переговори ставки гетьмана з іноземними володарями, регулювалися питання внутрішнього життя країни, а в Чигирині запрацював навіть перший в Україні монетний двір. У Варшаві, Відні, Стамбулі й навіть у Римі напружено орудувала розвідка гетьмана, складена ще до початку війни з людей з православної шляхти, відданих справі звільнення України з-під польської кормиги.

У такій роботі минула весна, пролетів ласкавий червень і зачервонів стиглими вишнями над тинами козацьких хуторів спекотний липень. Саме тоді Іван Богун отримав наказ вирушити до Чигирина. Привіз його сам Данило Нечай. Прибув на чолі півсотні козаків, полкового хорунжого і отця Гавриїла. Колишній Іванів писар після того, як зріс минулої осені до писаря полкового, став круглішим на виду, одяг підрясник з доброго сукна і з лошака пересів на цілком пристойного коня, хоча, не зраджуючи своїх звичок, був завжди і всюди прикладом стовідсоткової флегматичності, за що Нечай, не дивлячись на сан Гавриїла, час від часу лаяв його такими словами, яких не зустрінеш ані в часослові, ані у псалтирі. Ось і тепер писар сидів верхи, про щось роздумуючи, навіть коли спішилися і зайшли у ворота хутора решта козаків. Хтось з Іванових підсусідків, не дочекавшись, доки святий отець злізе з коня, взяв того за вузду і повів до конов'язі, де прив'язав і пішов собі. Гавриїл залишився в кульбаці, спокійно позираючи, як кінь неспішно почав вибирати з ясел своїми м'якими губами овес. Нечай лише махнув рукою. Залишивши решту козаків і хуторян на подвір'ї, він майже силоміць потяг Івана у світлицю.

– З тебе бенкет, Богуне! – загадково заявив він, сидячи на лаві і дивлячись на Івана, котрий, як це колись давно робив Федір Богун, наливав у два срібні келихи медове вино з пляшки, добутої у погребці в кутку.

– На честь твого прибуття такий бенкет учинимо, що й через тиждень весело буде! – у тон побратиму мовив Іван.

– У цьому я сумнівів і не мав, – заперечливо замахав головою Нечай. – Але є кращий привід.

– Кращий? – здійняв брови Богун. – Що ж може бути кращим, аніж відвідини пана полковника, до того ж мого старовинного приятеля?

– Здогадайся!

Іван подав Нечаєві один з келихів і сів навпроти.

– То ти бенкетувати приїхав чи загадки загадувати? – зіщулив очі він.

– Ні перше, ні друге.

– Тоді за чим?

– Просто випити.

Іван знизав плечима.

– Тоді давай вип'ємо. За твоє здоров'я, пане Даниле!

Нечай запротестував:

– Не за мене будемо пити!

– Чому? – здивувався Богун.

– А тому! – Нечай ударив своїм кухлем до чарки Івана, який позирав на нього, нічого не розуміючи, із затисненою чаркою в руці. – Бо нині ми будемо пити за здоров'я полковника кальницького Івана Федоровича Богуна!

– Ти щось помиляєшся, пане Даниле, – примружився Богун, намагаючись зрозуміти, чи Данило бува не «під мухою», як то з ним інколи бувало, коли мав перепочинок від справ.

– Я не помиляюсь! – розреготався Нечай і жбурнув на стіл сувій паперу, намотаний на паличку з червоного дерева, що говорило про важливість документа, написаного на ньому. Про те ж саме промовляла сургучна печатка з добре помітним відтиском герба Абданк. – І тріски від ранку в роті не мав, не те що горілки! Збирайся в Чигирин, побратиме, досить тобі в сотниках ходити.

Лише увечері, коли козаки нарешті втихомирилися після гучного бенкету, що його все ж домігся Нечай, а сам полковник посвистував носом у світлиці для гостей, Ганна, налякана (хоч всіма силами намагалася не виказати свого стану) приїздом полковника, змогла розпитати Івана про мету Нечаєвого візиту. Вона вклала спати малого Тараса, котрий, радісно збуджений великою кількістю гостей і блиском важезного пістолета, який йому дав потримати, піддаючись на уперте «няй!», дядько Данило, ледве заснув майже на дві години пізніше за звичний час, і лягла поряд з Іваном, що лежав горілиць, заклавши руки за голову. Пригорнулася, поклавши голівку йому на груди. Деякий час мовчки лежала, присунувшись до нього, і слухала дихання сина. Малий спокійно сопів уві сні. Напевне, йому ще й досі снився той пістоль – прикрашений золотою