Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Коли Нечай пішов, Іван ще деякий час лежав, впершись поглядом у стелю, після чого заснув. Прокинувся лише надвечір, в час, коли сонце, схилившись на заході, надсилало крізь зеленкуваті блюдця віконниць прощальні свої червонясті промені. Тишу, яка стояла у світлиці, порушував брязкіт посуду десь із сіней, тупіт копит невідомих вершників неподалік (очевидно, від недалекого шляху) і завивання вітру у стрісі, за чорним отвором відкритої ляди, котра вела на горище. Ще до того як розплющити очі, Іван відчув, що в кімнаті присутня Ганна. Він сам не зміг би сказати, звідки він здогадався про її перебування поряд, але сумнівів у тому не мав.
– Ганно, – покликав він.
Вона підійшла нечутною ходою і схилилася, обдивляючись його заклопотаним поглядом.
– Я тут, тобі щось потрібно?
– Нічого, – Іван простягнув руку. – Сядь поряд і дай мені руку, Ганно.
Вона мовчки підкорилася. Іван кілька хвилин гладив її м'яку прохолодну долоню.
– Я такий радий, що ти тут, Ганнусю.
– Я тепер завжди буду поряд, – невесело посміхнулась вона. – Тебе просто неможливо залишити одного.
– Я підвів тебе, кохана. Не надто я гарний чоловік. Не надто гарний і батько, я так давно не бачив Тараса. Клопоти вам зі мною.
На мить Іван відчув на обличчі дотик її вуст.
– Ти найкращий у світі, Богуне. Ти видужаєш і знову кинешся в бій, я знаю і зарані боюсь за тебе. Але ти найкращий чоловік і дбайливий батько. Що поробиш, якщо нам довелося жити у непростий час. Час народження нової країни. Вона, як і людина, народжується в муках, ось тільки муки її значно більші, аніж муки породіллі. І нам з тобою доведеться розділити з нею частину тих мук, бажаємо ми цього чи не бажаємо. Ось тільки ти не жени мене більше, я не поїду на хутір. Я буду з тобою.
Іван стиснув пальцями її долоню на знак подяки, але на словах заперечив:
– На полі битви не місце жінці, Ганно.
– Тепер поле битви вся Україна, і в таборі вірних тобі козаків я почуватиму, що моя дитина в більшій безпеці, аніж за поганеньким частоколом не призначеного для великої війни хутора. Не роби спроб, Богуне, тобі від мене не спекатись, – після останніх слів куточки вуст Ганни ледь-ледь здійнялися в посмішці.
– Не найкраща думка, – зітхнув Богун. Він добре розумів, що Ганна має рацію, але все ще пручався, добре розуміючи: важке похідне життя принесе їй безліч випробувань.
– Так, не найкраща! – Ганна зігнулася і обережно, намагаючись не причинити болю, обійняла Івана.
III
Чутки про вихід Яна Казимира назустріч Хмельницькому з посполитим рушенням дуже скоро підтвердилися. Тепер до ставки гетьмана України доходили не лише відомості про збір війська і плани короля, а й цілком конкретні відомості про напрямок пересування ворожої армії та її кількість. Судячи з усього, король доки не йшов на Збараж, прямуючи до Золочева, але всі розуміли: він змінить напрямок руху в будь-який момент, як тільки матиме необхідну кількість розвідувальної інформації про козацьке військо. Постала необхідність або знімати осаду, на яку було втрачено стільки часу, сил і людських життів, або змінювати тактику і самим готуватися до облоги з двох боків – залишків збаразького гарнізону з одного боку і шляхетського народного ополчення з другого. Але Хмельницький на те й був Хмельницьким, щоб вийти із скрутного становища з найменшими втратами. Після недовгих роздумів він вирішив вирушити назустріч королівському війську з козацькою і татарською кіннотою. Цілком справедливо зауваживши, що для продовження облоги знесиленого гарнізону збаразької фортеці вистачить і десятка тисяч козацької піхоти. Перегрупувавши сили, гетьман негайно вирушив в район Зборова, маючи намір саме там прийняти бій з поляками. Осада одразу ж втратила свою енергію. Щоправда, Іван Виговський, котрого було залишено наказним гетьманом на час відсутності Хмельницького, спробував ще раз військового щастя, підготувавши великий наступ, призначений на день святкування католицької Богоматері Зеленої. Він справедливо передбачав, що більшість захисників міста буде в костьолі того дня і своєю відсутністю на стінах дасть можливість козакам захопити їх і закінчити тим таку довгу і виснажливу облогу. Але не судилося писареві Богдана Хмельницького, викупленому гетьманом з татарського полону (як то мовили злі язики) за рябу кобилу, показати його ясновельможності своє дбайливе ставлення і військове вміння – збаразькі жиди, для яких облога не являла собою перешкоди для шмигання з міста в табір козаків і назад за мури, збагачуючись усіма можливими і неможливими способами, вчасно доповіли рейментарям про майбутній напад. Не довелося віддати шану Богоматері того дня польському лицарству. Нашвидку помолившись, стали вони до бійниць, як це робили вже безліч разів від початку облоги, і відбили наступ козаків. Закінчилась невдачею остання спроба козацької армії здобути місто – якщо після п'ятнадцятого серпня й проводились бойові дії під стінами багатостраждального Збаража, вони не носили характеру масованого штурму, а були скоріше психологічними заходами, спрямованими на деморалізацію ворога – козаки успішно обстрілювали вулиці міста зі свого високого валу, доводячи захисників до стану, коли, як писав у своїх спогадах один з учасників збаразького протистояння, «не мали можливості пальцем влучити в пусте місце, і кругом кулі й картеч знаходили свої цілі». Під мури замку, в якому тепер зосередилися залишки сорокатисячної залоги, велися підкопи, змушуючи поляків тривожно позирати в дзеркальця залитих водою полумисків, розставлених у різних місцях муру саме для того, щоб за їх допомогою визначити місце підкопу. То тут то там рвалися потужні камуфлети, примушуючи кам'яні вежі хитатися на пустотах, як хитається, вийшовши з шинку, запізнілий гуляка. Осада, у якій козаки так і не змогли здолати хоробрих захисників міста, надходила до свого логічного завершення. І хоч хоругви Вишневецького, Лянцкоронського і Остророга, а також червоно-білий прапор з білим орлом все ще увінчували мури Збаража, продовжувати атаки на місто не було потреби – Польща втратила тут своє військо, як втрачала його до цієї миті під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.
Сам Хмельницький у цей час пройшов майже до самого Зборова і прямо з маршу, не очікуючи на детальну розвідку, вдарив на польські війська сорока тисячами козацької і тридцятьма тисячами татарської кінноти. Воістину страшним стала для
