Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Музику, котрий грав на сопілці, перетрусило.
– Най Бог милує, пане хороший!
– А ти? – лезо карабели зметнулося в напрямку іншого музиканта.
– Поважаю, як батька рідного! – промимрив наляканий волох з бубном.
– Горілки!!! – вишкірив зуби Омелько і, не очікуючи на допомогу переляканих на смерть служок, до країв наповнив свій кухоль. Карабела, дзенькнувши, полетіла під стіл.
– Вірив! Як самому собі, йому вірив! Навіщо продав нас, Хмелю?! – заревів Омелько і завмер, охопивши голову руками. – Навіщо, Хмелю?…
Цієї миті вхідні двері рипнули, пропускаючи нового гостя. До низького і закіптюженого приміщення шинку увійшов ошатно вбраний, стрункий і ставний козацький старшина. На мить затримавшись поблизу дверей, він оцінив ситуацію і ступив усередину, махнувши рукою жидові біля шинквасу:
– Зачиняй шинок. Базікай менше. За все, що скажеш, розрахуюсь, тож не барись.
Богун, а це був саме він, підійшов до столу, за яким сидів Омелько, і сів навпроти. Музики, не знаючи, що їм чинити, продовжували грати.
– Геть! – махнув рукою до них Богун.
Какофонія звуків замовкла. Той з музик, котрий грав на бандурі, поклонившись, зауважив:
– Натерпілись, чесний пане, заплатити б…
Іван не дивлячись витяг з кишені кілька золотих монет і подав бандуристу. Той, поклонившись, прийняв і почав збиратися. За хвилину у приміщенні шинку не було нікого, окрім Омелька, Богуна і шинкаря, котрий, уповаючи на Ієгову, ховався під шинквасом. Омелько щось бубонів, затуляючи заросле багатоденною щетиною обличчя обома руками. Нарешті видихнув, відірвав руки від очей і поглянув на Богуна.
– Горілки, курве сім'я! Кому сказав!!! – у голосі його було більше втоми, аніж загрози.
– Досить горілки, брате! – дивлячись прямо в очі побратиму, мовив Богун.
– Досить?! – з Омелька вмить злетіла вся втома багатоденного кружеляння горілки. – Ти мені кажеш досить? Убий мене краще, Богуне!
– Ти мені потрібен живим, Омельку, – Богун обернувся до шинквасу. – Агей, жиде, подай два кухлі оковитої. І все, більше жодної краплі цьому чоловікові!
Горілка з'явилася на столі, немов за помахом чарівної палички.
– Бери, Омельку, – тихо мовив Богун, піднімаючи свій коряк. – І нехай усе залишиться позаду.
– Позаду?! – від голосу колишнього судді Війська Запорізького жид за шинквасом почав прощатися із земним життям. – Що ти мимриш, як таке може залишитися позаду?! Січ стала за ним, прийнявши його, того, кого гнали. Давши йому клейноди, повірила, як рідному сину! Чому він не пішов на Зборів?! Чому зрадив нас, чому?!
– Не було зради, Омельку!
– Що ж було?
– Омельку!
– Що?
Іван підхопився з-за столу і підійшов до Омелька впритул.
– Ми ще не закінчили боротьби, отамане!
Омелько теж звівся на нетвердих ногах.
– Коли ти востаннє бачив мене хмільним, Богуне?
– Не пам'ятаю.
– І я теж не пам'ятаю! Душа болить за Хмеля і два роки бойовищ, після яких польське панство повертається в Україну і поновлює старі звичаї. Повертає наш гетьман ляхам їхні маєтки і землі, за які мої козаки накладали головами. Це не зрада?!
– Ні! – цього разу гепнув кулаком Богун. – Припини! Вір у нього!
У відповідь Омелько несподівано для Івана заридав, охоплюючи голову руками.
– Він зрадив нас, Богуне! Як маю дивитися козакам в очі? Як ти маєш дивитися? Вони нас, не його винуватять! Майже в кожного та війна когось з рідних одібрала… Савку коли ховали, я очі затулити йому не зміг, мертвим поглядом він дивився, і я відчував що осуджує… Морозенко, Бурляй, Кривоніс, Ганжа… Нікого з них немає в живих! Чому, чому, Господи, дав мені пережити?
Богун мовчав. У самого після слів Омелька до горла підкотився зрадливий клубок. Так, була в словах колишнього військового судді з Січі страшна правда. Він, як і тисячі козаків, яких Хмельницький переможним маршем провів аж до Львова, не міг зрозуміти Зборівської угоди, котра давала Україні не вистраждану незалежність, а лише нестійку автономію в межах Речі Посполитої і дозволений сеймом реєстр козацького війська в сорок тисяч. Пани, котрі тікали наляканими косулями після козацьких перемог, отримували право повернутися і відновити свої майнові права на землях, политих кров'ю української армії, що й робили, не втрачаючи зручної нагоди. Територія України обмежилась трьома воєводствами: Київським, Брацлавським і Чернігівським, але навіть на теренах цих трьох воєводств польські магнати, що їм було дозволено повернутися, почали відновлювати старі звичаї в межах своїх маєтків. Полетіли непокірні голови покозачених селян, знову зросли потворні палі шибениць на панських фільварках. Такі події, звичайно, не могли не потягти за собою наслідків: поспільство України було тепер далеко не таким спокійним, як до весни 1648 року. Ціла хвиля народних повстань прокотилася Україною, примножуючи довгі списки люду, що його забрала війна. Посипалися шишки в тому числі і на голову Хмельницького: дехто пошепки, а дехто й у повний голос почав говорити про зраду гетьмана. Так продовжувалось від чорного для козацтва серпня 1649 року, коли було підписано Зборівський трактат, протягом осені і частини зими. А на початку лютого 1650 року під Хмельницьким ґрунт захитався досить серйозно – на Запоріжжі почався відкритий виступ проти гетьманської влади. Січ, котра виплекала Хмельницького і дала йому в руки булаву, заговорила про неспроможність подальшого перебування на гетьманстві людини, котра припустилася до того, що ляхи повертаються в Україну і карають на смерть тих, хто під орудою Хмельницького ще зовсім недавно очищував ту саму Україну від лядської пошесті. І хоча окремі невдоволені гетьманом існували й раніше, як це буває при будь-якому режимі, Богдан-Зиновій віднісся з усією серйозністю саме до цього виступу. Адже він виник не де-небудь, він відбувався на Січі, у тому місці де не звикли підкорятися панові і старшині, а за найменшого приводу галасували опальному гетьману: «Не здатен!». І ніхто вже не міг позаздрити такому гетьману, згадати хоча б трагічну історію гетьмана Неродича-Бородавки…[46]
Як би там не було, Хмельницький зміг дати раду бунтівникам. Після швидкого рейду кількох козацьких полків на Запоріжжя непокірних було заспокоєно, а голова нерозумного отамана Худ олія, котрий мав необачність оголосити себе гетьманом Війська Запорізького, скотилася, ошелешено глипаючи очима, із закривавленої плахи серед січового майдану. Проте залишилися ще сотні подібних до Омелька Деривуха, котрі не бачили сенсу в бунтах проти гетьмана, хоча й були шоковані порядками, що їх знову встановлювали на Україні польські магнати. Такі люди
