Спокута - Світлана Талан

– Мої документи ще не надіслали? – запитала Марта.

– Ще нема. Ти ж знаєш, яка в нас бюрократія! Доводиться довго чекати.

– А ви дзвонили туди? Запитували, чому й досі мовчать?

– Аякже! Дзвонила! Кажуть, щоб чекали.

– То дайте мені номер телефону, я сама подзвоню, – попросила Марта. – У мене вже є мобільник.

– Андрію, принеси папірець, де записаний номер інтернату, – сказала Ганна і штовхнула ліктем чоловіка.

Він подибав у кімнату, пошелестів там паперами й повернувся.

– Ну що? – глипнула на нього жінка.

– Вибач, але нема того папірця, – сказав винуватим голосом чоловік. – Нещодавно я перебирав папери, викидав непотрібні, тож, напевно, і з номером викинув.

– Викинув?! Куди ти їх подів? – «здивовано» розширила очі Ганна.

– Я ними пічку підпалив.

– От роззява! Я так і знала! – розпачливо промовила Ганна. – Що ж ми тепер робитимемо?!

– Нічого страшного, – заспокоїла Марта. – Ви мені дасте адресу, я сама поїду до інтернату. Упевнена, що там я все згадаю.

– Ой, Марто! – запричитала Ганна. – Коли вже лікарі не допомогли, то що тут поробиш? Треба змиритися з випробуваннями, які нам посилає Господь, і достойно їх зносити.

– Я хочу поїхати до інтернату, – чітко карбуючи кожне слово, промовила Марта і додала: – Я так вирішила.

– Ось і добре, – сказала улесливо Ганна. – Усе правильно, треба їхати туди, але не зараз. На носі свята, у людей річні звіти, клопоту по самі вуха. Та й керівництво, напевно, готується до свят. Чого їхати саме зараз, коли там не до тебе?

– Пізніше з’їздиш, – уставив Андрій.

– Після Різдва, – сказала Ганна. – Після свят і поїдеш.

– Гаразд, – зітхнула Марта. – Дайте мені адресу.

– А… А вона була записана на тому ж папірці… Що я спалив, – промимрив Андрій.

– То як мені дізнатися адресу? – Марта пильно подивилася на Ганну, і жінка не витримала той погляд, опустила очі й почала прибирати зі столу посуд.

– Трохи потеплішає, тож я з’їжджу до знайомої, на свою батьківщину, – спробувала пояснити Ганна. – Я ж не знала, що в моєї сестри була дитина, а це мені сусідка розказала, я звідти з нею поїхала в інтернат, знайшла тебе і забрала.

– Ви їздили туди і не знаєте куди? – у голосі Марти була іронія.

– А ти, Марто, гадаєш ми одразу тебе знайшли? – Ганна поставила руки в боки. – Спочатку поїхали в родове відділення, де ти народилася, потім – у будинок малютки. Стільки всього об’їздили! А я вже не молода людина, у голові – каша, тож усе забула! А ти… – жінка витерла кутиком хустки очі.

– Вибачте, – сказала Марта.

Вона подякувала за обід і пішла до своєї кімнати. Лягла на ліжко й закрила очі. Лікарі нічого не змогли зробити, щоб вона бодай щось згадала. Проте Марта знала, що в неї була дитина. Вона була впевнена в цьому, бо в її снах усе частіше був чорнявий хлопчик. Іноді вона чула його голос, а ось обличчя не бачила…

Марта прокинулася серед ночі. Вона так і заснула, не роздягнувшись. Їй знову наснився хлопчик. Він кликав маму, і той голос видався їй до болю знайомим. Тривога накотила на неї хвилею, і до ранку жінка не змогла заснути. Вона аналізувала знову і знову кожне слово, сказане вдень тіткою і дядьком, а на ранок була впевнена, що ті щось від неї приховують.

– Вдало розіграна сцена, – подумала Марта. – Але чому? І про що хочуть, щоб я не дізналася?

Невеличке містечко принишкло серед лісів. Згори здавалося, що усі п’ятиповерхівки та приватні будинки накрилися білою ковдрою снігу, аби було тепліше, і завмерли до весни. Про життя в містечку нагадували лише поодинокі автівки на дорогах, рідше – міські автобуси та ще дим із димарів у приватному секторі.

– Ось тут я жив… колись, – сказав Микола Романові, зупинившись перед в’їздом до населеного пункту. – Десь тут заблукало моє дитинство.

– Я іноді заздрю людям таких містечок, де ніхто нікуди не поспішає, життя пливе тихо і розмірено, – сказав Роман.

– То лише на перший погляд. Життя – воно всюди однакове: народжуються одні, інші помирають, хтось хворіє, хто ходить щоранку на роботу, хіба що пенсіонерам поспішати нікуди, тож мають час погуляти у сквері, зіграти партію у шахи чи зрізатися в «дурня» на картах.

– Тоді, Миколо, чекатиму пенсійного віку, – пожартував Роман.

– Чому?

– Щоб переїхати жити в ось таке тихе містечко.

Насправді ж завмерлим місто здавалося лише згори. Коли чоловіки поїхали вулицями, то виявилося, що тут люди живуть своїм життям: стоять на зупинках, чекаючи транспорт, молоді мами прогулюються з дитячими візочками, люди йдуть до магазинів, та й автівок не так вже й мало на дорогах.

Микола мовчав. Він морщив лоба, петляючи вузькими провулками серед приватних будинків, і нарешті пригальмував.

– Ось то, – вказав він, – наш будинок.

Чоловіки вийшли з автівки і підійшли ближче. За парканом загавкав пес. Микола підійшов до металевої хвіртки, простягнув руку до дзвінка на стовпчику, його рука на мить завмерла, потім різко і довго тисла на нього.

– Кому там не терпиться? –