Спокута - Світлана Талан

– Та то знайома дівчина зайшла, принесла пачку гречки, – пояснила жінка й покликала: – Богданко, йди привітайся!

У дверях Сергій побачив постать дівчини, але чомусь вона була розпливчастою і не чіткою. Він напружив зір і побачив перед собою миловидну усміхнену дівчину.

– Доброго дня…

– Сергій, – хрипко озвався хлопець.

– Сергію! – додала дівчина. – Як себе почуваєте? Схоже, що ви приболіли?

– Трішки.

Дівчина зніяковіла від відкритого погляду Сергія і поправила рукою в’язану червону шапочку на голові. Неслухняний світлий чубчик вирвався на волю і вона його марно спробувала сховати під шапку.

– Одужуйте, Сергію! – сказала вона. – Тітонько Марічко, я вже піду?

– Іди, дитинко, йди! – сказала жінка.

Коли дівчина зникла за дверима, Сергій прикрив очі.

– Гарна дівка? – спитала вона хлопця.

– Так!

– Ще незаміжня! А яка працьовита! Янгол, а не дівчина.

Сергій промовчав. Він про себе подумав, що Богдана й справді гарна, але не для нього. Хто він зараз? Покинув матір у біді, сам втік світ за очі, ще й туалети прибирає.

– Дай сюди руку! – наказала Марічка.

Сергій простягнув з-під ковдри здорову руку.

– Не цю!

Сергій подав хвору руку. Він вже звик до дивацтв Марічки, тому не питав, звідки і як вона дізналася про його біду.

– Тримай її так, я зараз повернуся, – сказала Марічка й потюпала кудись.

Поки її не було, Сергій встиг випити козячого молока з коричневою пінкою. Здавалося, одразу полегшало. Він вже улігся зручніше, натягнувши ковдру по самі вуха, коли повернулася Марічка.

– Я ж попросила не ховати руку!

Вона намазала її чимось, згори приклала до неї тепле листя, замотала бинтом, потім ще й пов’язала теплою пуховою хусткою.

– А тепер спи, – наказала вона. – На ранок полегшає.

Сергій незчувся, як заснув і до ранку не прокидався. Коли сонячні промені зазирнули у віконце, він поворушив рукою – вона вже не так боліла. Він згадав учорашній вечір. Чи то йому наснилося, чи й справді в кімнаті на порозі стояла дівчина Богданка з неслухняним волоссям, чарівною усмішкою і в червоній шапочці? Учора в нього був напівпритомний стан, а сьогодні відчував слабкість, але почувався вже набагато краще. Він пішов на кухню, де Марічка брязкала каструлями, привітався.

– Хто тобі дозволяв вставати з ліжка? – буркнула замість вітання.

Сергій знав, що перечити Марічці марна справа, тому сказав, що йде в туалет.

Він накинув куртку, вийшов надвір і завмер, зачарований красою гір. За ніч насипало чимало снігу, і величні старі дерева стали схожими на казкових велетнів, які завмерли під сніжним покривалом. Здавалося, торкни рукою котрусь із гілок, і вона посипле пухким снігом, як Снігова Королева, і на захист одного дерева стіною посунуть інші лісові велетні. Стояла тиша, яку було страшно порушити, і Сергій кілька хвилин був у зачудованому заціпенінні, милуючись непорушеною білизною гір.

Марічка нагодувала Сергія, напоїла чаєм на травах з медом, перебинтувала руку і знову наказала лягати в ліжко.

За кілька днів по тому до оселі Марічки знову завітала Богданка.

– Сергію, я бачу, вам уже ліпше, – сказала вона. – Я рада за вас.

Коли дівчина зібралася йти, Сергій запропонував її провести.

– Вам ще не можна, – заперечила Богданка, – Але поблизу двору можемо погуляти.

Вони разом пройшлися прочищеними від снігу доріжками. Уперше Сергій не комплексував щодо себе і своєї роботи. Він не розповів, ким працює, але знав напевно, що після одужання розіб’ється, але знайде ліпшу роботу. Він мусить змінити своє життя на краще! Заради неї, Богданки із неслухняним чубчиком. І ні копійки не візьме зі схованки.

Роман звернув із прочищеної центральної алеї кладовища і, глибоко вгрузаючи в сніг, пішов до могили Катерини. На хресті знову була відсутня табличка.

– Ну постривай, безхатько! – не на жарт розлютився Роман. – По-людськи просив, щоб не чіпав більше, а знову те саме!

Він згріб снігові шапки з хреста, розчистив руками сніг із могили. Був лише початок грудня, а зима одразу вирішила вступити у свої права і кілька днів поспіль сипала снігом, весь час нагадуючи людям, що вона повновладна господарка і має повне право розгулятися так, як хоче.

– Привіт, Катрю! – сказав Роман і горло стисли спазми.

Чи змириться він колись із думкою, що вже ніколи не побачить свою кохану, чи так і буде сподіватися на диво?

– Дива трапляються лише в казках, – промовив він уголос, продовжуючи свої думки. – А ми живемо в реальному світі. Знаю, Катрю, що повинен змиритися з думкою, що тепер ми в різних світах, ти дивишся на мене згори, а я на тебе – вгору із грішної землі. Вибач, але не можу викреслити тебе зі свого серця і не знаю, чи зможу колись. Минуло півроку, а мені все ще здається, що ти десь поруч, лише я про це не знаю. Чому, Катрусю? Мовчиш, хоча й знаєш відповідь – там, згори, тобі все видно і більш зрозуміло, ніж тут. Знаєш, Катрю, про що я шкодую? Що тоді, перед твоїм весіллям, не наполіг