Спокута - Світлана Талан

– Та я… Не знаю, – розгублено промовила вона.

– Я вам віддячу, – пообіцяв Микола.

– Нам нічого від вас не треба! – відрізала жінка. – Ходімо, сину, додому!

– Зачекайте! Візьміть, – Микола протягнув стодоларову купюру. – Купите хлопцеві на свята подарунок.

– Гаразд! – погодилась жінка. Вона забрала гроші й сказала: – Розмовляйте, тільки недовго. Сину, поговори з дядею, – звернулася вона до Тохи.

Хлопцеві не залишалося нічого, як відійти вбік і поговорити з незнайомцем.

– Ти зустрічався з Кирилом і Ганною під мостом, – сказав Микола. – Я це знаю.

– Так, але це наша таємниця, і про неї ніхто не повинен знати, – стишеним голосом, щоб не чула мати, сказав Тоха. – Тільки Киря був з Гапочкою, а не з Ганною.

– Добре. Нехай буде з Гапочкою, – ледь стримуючи хвилювання, сказав Микола. Сумнівів не залишалося: так батько лагідно називав свою дружину. – Ти знаєш, де зараз Кирило?

– Киря взимку в місті. Іноді я ходжу до мосту, але Киря не приходить. Він прийде тоді, коли буде тепло і я пастиму корів. Але то наша таємниця. Ви ж не розкажете мамі?

– Ні, обіцяю. А ти не знаєш, де саме він може бути в місті?

– У місті. Так, Киря в місті, – повторив хлопець.

– А де Гапочка?

– Гапочка померла. Її вбила машина і тепер вона там, у Бога, – Тоха вказав рукою вгору. – А Киря плакав. Машина вбила Гапочку.

– А ти… Ти бачив, як це сталося? – уривисто спитав Микола.

– Так! Машина бабах! І все! Ні, ще не все! Я бачив, як тьотя бігла полем. Я знаю, де вона живе. Можу показати.

– Яка тьотя? Гапочка бігла полем?

– Ні! Гапочку вбила машина, а тьотя інша бігла полем! Я знаю, де вона живе! – повторив Тоха.

– Дякую тобі, – сказав Микола й поплескав хлопця по плечу.

– Підемо до тьоті?

– До якої? – розгублено й спантеличено запитав Микола.

– Що бігла по полю.

– Ні, не підемо.

Коли чоловіки від’їхали від садиби, Роман спитав:

– Щось прояснилося?

– Майже нічого, – зітхнув Микола. – Хіба що те, що мої батьки й справді влітку жили під мостом.

– Упевнений, що саме вони?

– Так!

– А про яку тьотю той Тоха все тобі торочив?

– А хто його зна? Якась тьотя бігла полем, він її бачив, пропонував показати, де вона живе.

– Може й справді потрібно було сходити до тієї жінки?

– До тьоті, що бігла полем? – криво посміхнувся Микола. – Нам ніколи не зрозуміти, що в головах таких людей. Проте є ще одна новина: моєї матері вже нема в живих. Схоже, що я спізнився. Тоха сказав, що її збила машина.

– Він сам бачив?

– Каже, що так.

– Нічого, друже, продовжимо пошуки батька на базарі.

– Авжеж, – погодився Микола й натиснув на педаль газу.

Марта вже не зверталася до Ганни та Андрія з проханнями дати адресу інтернату, де вона жила раніше. Стало зрозуміло, що вони щось від неї приховують і не зацікавлені в тому, щоб Марта туди поїхала. Ганна заспокоїлась від мовчання жінки, але Марта навпаки, стала більш стривоженою. До настання Нового року лишалися лічені дні й вона з відчаєм робила висновки, що, окрім покращення зовнішності, у її житті нічого не змінилося, хіба що додалося загадок і роздумів. Сидіти склавши руки і чекати змін, вона не збиралася. Марта знала, що потрібно діяти, бо невідомість уводила її у пригнічений стан, поволі, непомітно, вона тисла на неї з кожним днем сильніше. Здавалося, ще мить, і невидима сила розчавить її та зробить німою рабою, якій байдуже, що було з нею до пожежі й ким вона була. Але була сила, яка не давала їй зігнути спину під тягарем і щоранку змушувала знову й знову вступати в боротьбу.

Вона знала, що в неї була дитина. Щоночі, ледь жінка прикривала очі, з глибин пам’яті виринав образ чорнявого хлопчика. Вона й досі не бачила його обличчя, не знала імені, але всією теплотою душі намагалася зігріти ту дитинку, образ якої був розпливчастим, нечітким, але близьким настільки, що краялася душа і ладна була розірватися на шматки, аби лише мати змогу побачити його лице і пригорнути до себе. Почуття. Їх не змогло поглинути небуття, не стерла втрата пам’яті. Вона знала, що у її минулому житті є чоловік, якого вона кохає. При одній згадці про нього, невідомого, зараз незнаного, але такого близького, любого й милого, у неї розливалося у грудях тепло кохання. Хто він? Де він? Чому не шукає її? На ці питання Марта не знала відповіді, але прагнула знати, навіть якщо він її покинув…

– Іване, вітаю! – Марта зателефонувала Івасику. – Як ти?

– Марто, як приємно чути твій голос! – радісно відповів Іван. – Я забув привітатися? Доброго дня, Марто! – схвильовано промовив чоловік.

– Ми можемо зустрітися? – запитала жінка.

– Звичайно! Зараз виїжджаю! – сказав він, і в слухавці часто запікало.

Марта посміхнулась і