Спокута - Світлана Талан

– А чому б і ні?! Спитаємо спочатку сусідів, усе розвідаємо.

– Краще вже одразу до батьків, – промовив Микола. І стиха додав: – Якщо пустять на поріг.

– Тобі вирішувати, – сказав Роман і долив собі пива.

– Я так для себе вирішив, – сказав згодом Микола. – Дізнаюся все про батьків – це по-перше. Не важливо, як вони мене сприймуть, але я мушу знати, чи вони живі, як вони там і все таке. Потім зроблю пропозицію Тетяні. Тут, я гадаю, промаху не буде. А в день весілля спалю геть усі свої фальшиві печатки і зав’яжу раз і назавжди з бізнесом, який може знову довести до ґрат. Нехай мої діти не будуть у захваті від минулого їхнього татка, так їм хоча б не доведеться возити передачки у в’язницю. Правильно я мислю, Ромко?

– Так, – кивнув він головою.

Микола не розповідав у деталях, звідки в нього взялися кошти, будинок та автівка після повернення із тюрми, і зараз Роман подумав саме про це. Микола трохи помовчав, міркуючи, чи колись розповість свою таємницю дітям, чи приховуватиме, а потім наважився.

– Коли для мене небо було в клітинку, – ніби прочитавши думки Романа, почав розповідь Микола, – зі мною сидів один чоловік. Не буду вдаватися в подробиці, але ми з ним здружилися. У нього був син, схожий на мене, якого вбили менти, тож чоловік ставився до мене як до свого сина. Він звільнився раніше на рік від мене, побудував ось цей будинок. Звідки в нього такі гроші, спитаєш? А я скажу, що не знаю, і тоді мені було не цікаво. Вийшов я на волю, а їхати нема куди, тож приїхав до свого старого знайомого і не впізнав його. У мого співкамерника був рак, і він доживав останні місяці. Піклуватися про нього не було кому, тож я доглядав його до останнього подиху. Він мені залишив у спадок цей будинок, деякі грошенята, ну й таке інше.

Лисий замовк. Напевно, поринув у спогади, згадуючи товариша.

– Коли одружуся, – продовжив Микола, тріпнувши головою, немов витрушуючи звідти думки про колишнє життя, – піду працювати водієм. Або зварювальником, вони непогано заробляють. Можу й по дереву – стара школа навчила всякому. А про друга, який не покинув мене в тяжку хвилину, не виставив за двері, підставив плече, дітям таки розповім. Узагалі, не хочу тримати в шафі скелети, бо все одно хтось та відкриє шафу – і звідти посиплються мої скелети, – посміхнувся Микола і спитав, чи ще буде Роман пива.

Роман відмовився та поспішив додому. Йому здалося, що Микола виговорився й тепер хоче побути на самоті.

До настання Нового року лишалися лічені дні, коли Марта повернулася з лікарні додому. Іван підвіз її автівкою до садиби, зупинився, і вона ще раз подякувала йому за все, що він для неї зробив.

– Немає за що, – посміхнувся Іван. – Пам’ять до тебе так і не повернулася.

– Напевно, для цього потрібен час, – сказала Марта словами лікарів. – Ти зробив для мене так багато! Я ніколи не забуду твою доброту.

– Пусте! Це я тобі повинен дякувати.

– За що?!

– Хоча б за те, що згадав справжнє своє ім’я! – засміявся Іван. – А то все Івасик та Івасик!

– Чому б і ні? Івасик? Мені подобається!

Іванові приємно було бачити посмішку на обличчі жінки, яке ще нещодавно було спотворене опіками. Лишилися деінде почервоніння шкіри і ледь помітні рубці, але Марта вже не прикривала лице волоссям, вона могла дивитися на світ відкрито, щиро і радісно. Зараз вона виглядала дуже привабливо в білій шубці, з розчервонілими щоками й відкритим поглядом. Жодного разу вона не зробила й натяку на їх зближення, але зараз Іван не втримався, нахилився і чмокнув її у щоку.

– На все добре! – сказала жінка й торкнулася на знак подяки губами його щоки.

– То може зустрінемо свята разом?

– Подивимось, – відповіла вона. – Я тобі зателефоную.

Марта побігла до двору. Біла хвіртки зупинилася, помахала йому рукою і зникла на подвір’ї. Іван не розповів Марті про те, що намагався бодай щось з’ясувати про її минуле. Поки вона була на лікуванні, Івасик, скориставшись своїми зв’язками, спробував дізнатися, хто така Марта Олексіївна Дудник, проте така ніде не значилася. Він обдзвонив усі інтернати, шукаючи нібито свою сестру, але ніде такої не було. Марта особисто не бачила жодного свого документа, лише родичі назвали її дані. Вони сказали, що забрали Марту після пожежі в інтернаті, але Іван не знайшов інтернату, який би горів останнім часом. Можливо, і справді її документи знищив вогонь, а родичі могли щось наплутати в прізвищі? Про свої пошуки Іван Марті не розповів, проте жінка сама мала намір поїхати до інтернату, де мешкала раніше: вона була впевнена, що саме там оживуть її спогади. Тож доведеться почекати, а поки що потрібно повертатися додому та підігнати справи…

Коли Марта повернулася до дядька й тітки, ті одразу поцікавилися, чи повернулася до неї пам’ять.

– Я зголодніла з дороги, – посміхнулася жінка, – а ви одразу посипали питаннями.

– Ми ж хвилюємося за тебе, – сказала Ганна. – Перевдягайся, зараз поїмо разом.

Щойно сіли за стіл – знову те саме питання.

– Я не змогла нічого згадати, – зітхнула Марта й почала їсти смажену картоплю.

Їй здалося, що тітка з дядьком зітхнули з полегшенням, і лише після її відповіді почали їсти.

– Як шкода! – оговтавшись, промовила Ганна.