Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Конашевич став перевдягатись з празника у будень. Коли вже з тим упорався i поклавсь на постелi вiдпочити, як зайшов до нього пан Аксак. Вiн був дуже вдоволений з пиру i тверезий, бо, як господар дому, пив мало.
- Гарно, вашмосць, списався, далебi гарно, i лях не може собi дати ради з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу яким гострим словом йому не вiдрубав, бо признати треба, що початок його мови на те заслуговував. А треба знати, що пан Хлоднiцький ще перед обiдом бажав собi побачити моїх хлопцiв i я йому їх привiв. Питав зараз про їхню науку, чому вони не пiшли до якого лiцею? Опiсля став з ними розмовляти. Розумiється, що говорили за латину, бо без цього годi шляхтичевi на свiтi жити. Дивувався їх знанню i був певний, що їх вчить якийсь патер, бо вони по всiх панських домах учителюють. Я за них вiдповiв, що їх вчить чоловiк свiтський, до того православний. Я зараз хлопцiв вiдправив, побоюючися, щоби котрий не виговорився з чим, що вашмосць iз Запорожжя, та не заговорив дещо про запорожцiв. Вiд того мiг би лях з дому втекти. - Пан Аксак смiявся. - Дуже я вашмосцi зобов'язаний, що так достойно поводився, та ще тебе за одно прошу: вiн хоче з тобою говорити. Вiн пiдозрiває, що вашмосць - перевдягнений шляхтич, може, який банiта польський, що перед урядом ховається. Вiн буде до тебе пiдходити, не вiдповiдай йому рiзко. Я знаю, що вашмосць iнколи гаряче купаний.
- Я буду говорити правду.
- Я знаю, що твої уста неправди не скажуть. Та правда не буває така пекуча, коли її у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не дуже на панiв гримай. А як тобi подобався панський пир?
- Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство.
- А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив i не хотiв перед ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй кухар служив по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того в життi ще не бачив?
- Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував.
- А у князя Острозького?
- Я до князя на пири не заходив i мiж блюдолизiв не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панiв з Польщi у нього не буває. Як вiдомо вашiй милостi, вони його не люблять, а вiн їх теж не дуже. Меншу братiю приймає князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо i так окричали його скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi пани, не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом.
- Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер одинокий спадкоємець, як його брат, один i другий, вмер.
- Хiба ж i князь Олександр вже не живе?
- Не знаєш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу.
- Було чого лементувати, - говорив Петро, - здавалося, що бодай половина великої фортуни Острозьких останеться при православних, та й це пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тiлом i кiстками. I школа, i друкарня - усе загириться. Менi дуже старого князя жаль. Не завидую його багатству. Доля люто його переслiдує.
Конашевич обняв голову руками i важко задумався. Йому нагадалася його молодiсть. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак помiтив, що Петровi канула сльоза на стiл.
- Не гадав я, що вашмосць цього не знаєш, я був би тобi цього нинi не говорив. Бачу, що ти спiвчуваєш горю князя.
- То мiй добродiй. Йому завдячую те, що знаю, i чим я є. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освiти. Нинi я був би в душевнiй темнотi орав невеличкий батькiвський загонець. Смерть князя Олександра - то не лише горе для старого батька, i так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То цiла Україна втратила в особi князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, якi нам лишилися. Вiд межi Польщi щораз ближче до нас падуть цi опори одна по однiй. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цiлий той тягар звалиться тепер на нашi плечi. Вже i в Києвi лях стає твердою ногою. Ось чому я намагаюся пiдготовити синiв українського православного вельможi до того, щоб вони, як виростуть, - дай їм боже здоров'я - не пiшли слiдом других, а держалися свого рiдного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрiзь учителював по домах наших вельмож i усюди ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотiв би бути того певний, що мої дорогi учнi не пiдуть тою дорогою i стануть колись славними оборонцями церкви i народностi. Не знаю, як довго доведеться менi цю мою мiсiю в домi вашої милостi сповняти. На мою думку, їх образування на моїй науцi не скiнчиться. Їх треба буде вислати у свiт. I я потерпаю, що як вони пiдуть на захiд (а куди ж могли би пiти?), щоби моя праця не пiшла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пiшов князь Януш, син славного православного батька.
- Без поради вашмосцi я нiчого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко розставатися?
- Спасибi вашiй милостi за довiр'я та честь. Але я тут не можу сидiти аж до їх виросту. Мене жде iнше завдання. Я мушу ще за iншими пiдпорами нашого побуту, нашого iснування шукати.
- Не розумiю цього добре.
- Це козацтво, ваша
