Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
Діераль прийшла до пологового будинку о восьмій ранку. Чергова сказала, що відвідати породіллю можна буде тільки після дев'ятої. Тому Діераль сіла на стілець і дістала з кишені телефон. Вона зателефонувала подрузі й попросила, щоб та привезла їй у квартиру дитяче ліжко та ванночку. Ще вона сказала, аби та придбала пелюшки, сорочечки, памперси, укропну водичку, дитяче харчування, краще за все «Хуману-пре», і, звісно ж, соски. Розмова зайняла якихось шість хвилин, і Діералі стало враз нудно. Поряд із нею сиділи татусі, їхні батьки, батьки батьків, тещі, свекрухи, друзі татусів і подруги молодих мам, — всі вони чекали, коли їм дозволять зайти всередину та побачити нарешті і саму породіллю, і маленьку людину, яку та привела у світ. Діераль із цікавістю розглядала їхні обличчя, вловлювала міміку, жести. Вона, професійна художниця, любила спостерігати за людьми: часом бувало, помітиш такий погляд, таку посмішку, такий трагізм у міміці чи жесті, що вони тобі потім сняться, ти постійно тримаєш перед очима ті образи, поки не втілиш їх на картині.
— Так, заходите. Токо не все сразу, по очереди! — крикнула технічка, відчиняючи двері. — Одеваем бахилы, заразу не разносим, берем халатики. Бахилы — по гривне, халатик — бесплатно. — Їй було років під шістдесят, невисока, білява, крива на одну ногу, і ще Діераль помітила таку особливість: праве око було посаджене трохи вище за ліве, і ніс чомусь мав синій колір. Вона віддала жінці гривню і, натягнувши бахіли, рушила коридором у бік ліфта. Простоявши в чималому натовпі хвилин десять і так і не дочекавшись ліфта, вона запитала, де тут сходи, і піднялася на третій поверх. Коли Діераль увійшла до палати, Світлана спала. Одна рука — під головою, друга ледь торкалася підлоги. Вона була геть виснаженою. Синці під очима, і губи пошерхлі, бліді, і ще Діераль помітила на устах сліди крові, очевидно, Світлана кусала їх під час пологів. Сіла скраєчку і, поклавши на столик пакет із продуктами, довго отак сиділа й дивилася на сплячу.
— Пити дайте, пити, — Світлана розплющила очі. Вона ніяк не могла зупинити погляд на чомусь конкретному, очевидно, ще не прокинулась, і отак крізь сон промовляла ці слова, намагаючись подолати оцю межу між сном і реальністю.
— Пий, — Діераль налила у склянку води та піднесла їй до вуст. Світлана пила жадібно, великими ковтками, врешті закашлялась, і вода потекла їй на підборіддя, на сорочку й ковдру.
— Де я? — дивилася просто в очі Діералі, і та помітила, що в її очах тільки сірий якийсь туман і біль, який лишився ще з учора.
— Ти в лікарні, мила, — обхопила її руками за голову та кілька разів ущипнула за щоку.
— В лікарні? А ти чому тут?
— Я прийшла тебе відвідати. Як ти? Болить?
— Ні, ні, не болить! — спробувала підвестися, але сильно скрикнула і знову впала на ліжко.
— Лікар просив не вставати, у тебе шви, вони тільки до вечора загояться, — Діераль гладила їй чоло й міцно тримала в своїй її слабу й ніжну руку.
— А де моя дитина? — скинула ковдру і, витерши з чола піт, усміхнулася кутиками вуст.
— У загальній залі, їх там зараз саме годують, і мені сказали, що хвилин за десять ти зможеш його побачити.
— Ні. Як я дійду? Я не зможу дійти туди, — кілька разів зігнула й розігнула пальці, очевидно, уночі отерпли її руки.
— Я відвезу тебе на візку, це на поверх вище, — Діераль дістала з пакунка йогурт, сирок і кілька персиків. — Їж, Свєто, ти геть змарніла. Напевно, учора втратила кілограмів із десять, — налила ще води.
— Коли мене випишуть? — узяла ложечкою сир і відкусила персик. Соковитий фрукт бризнув, і сік скрапував на руки, такий липкий жовтуватий сік.
— За два дні. Тобі ще варто тут полежати, а сьогодні ввечері тебе переведуть в окрему палату, я домовилася про це. Там є ліжечко, і твій син спатиме біля тебе, якщо ти, звісно ж, захочеш цього.
— Так, так, я зможу, навіть якщо болітиме, я все одно вставатиму до нього, сама годуватиму й надягатиму памперс. Я зможу, — її обличчя світилося тим особливими світлом, яке виходить із серця людини, коли вона без вагань може віддати життя за того, кого любить, і коли саме життя втрачає для неї сенс, бо хтось інший стає для неї цим сенсом.
— Не хвилюйся ти так, все буде як захочеш. Поїхали? — медсестра завезла до палати візок і разом із Діераль підняла Світлану з ліжка та допомогла в ньому вмоститися. — Тобі зручно?
— Так, усе добре. Тільки от що, — опустила очі, було видно, що вона дуже хвилюється й хоче щось сказати, і дуже їй важко цієї миті говорити так, щоб її розуміли, — я не знаю, чи я зможу пережити цю мить, ну, розумієш, оцю мить, коли його побачу, — їй на очі навернулися сльози, і Діераль самій почало дерти десь у горлі, так що здалося, вона сама от-от заплаче.
— Зі щастям зажди отак: чекаєш на нього, чекаєш, а потім боїшся на нього поглянути чи взяти його до рук. Поїхали, я буду поряд. — Візок тихо порипував, наче скавчав десь під плотом сусідський собака.
Виїхали з ліфта. В коридорі не було нікого, і тільки десь з іншого боку лунали кроки та чувся крик немовлят.
— Як прізвище? — огрядна нянька дивилася на Світлану поблажливо й постійно поправляла білу накрохмалену шапочку, вкритий лаком шиньйон темно-рудого кольору був настільки великим, що зрозуміти, як та шапочка взагалі могла на ньому триматися, було вкрай важко.
— Моє? — Світлана розгублено терла пальцем уста й силувано посміхалася.
— Ну не моє ж, — нянька притримувала шапочку рукою і дмухала на непокірні лаковані волосини, які постійно падали їй на носа.
— Шевчук. Світлана Шевчук.
— А ви їй хто? — зміряла Діераль поглядом
