Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
— Слушаю, — він добре знав, хто йому телефонував. Розмовляли німецькою.
— Парень, с которым вам предстоит поработать, минут через десять подъедет к отелю. Он выйдет из белого «опеля». В руке у него будет кейс темной кожи. Он около двух метров ростом, худощавый, русые волосы, и еще он очень похож на Христа, по крайней мере, того, которого мы видели в кино.
— Я дождусь его.
— Он остановится в номере на вашем зтаже. Налево от лифта.
— Я прослежу, в какой номер он войдет.
— Работу нужно сделать завтра вечером. В девять я позвоню вам, и вы должны будете мне сказать, что работа выполнена. Лады?
— Да, — сховав мобільний до кишені.
Готфрід не пив спиртного, але дуже багато палив. Він завжди носив із собою пачку «Давідофф», такі, знаєте, маленькі чорні цигарочки, дуже гіркі, але дим такий духмяний, що ота гіркота навіть не вчувається. Готфрід курив маленькими, але частими затяжками, випускав дим через ніздрі, потім дивився, як тліє попіл, спостерігав за химерними візерунками, які вимальовує в повітрі дим, і знову брав до рота фільтр. Біля нього зупинилася дівчина, руда, вона запитала доброю англійською, чи не хоче він розважитися, Готфрід усміхнувся й побажав їй успіху. Білий «опель» він помітив, коли той звернув на Грушевського. Загасив цигарку і повільно рушив до готелю. Авто зупинилося навпроти газетного кіоску. Марк довго не виходив, ніяк не міг знайти двадцять гривень, у його гаманці було так багато відділень, що гроші чи важливий якийсь папірець можна було шукати якихось п'ять хвилин. Врешті він зачинив за собою дверцята і, опустивши голову, пішов до входу. Швейцар чемно з ним привітався, і Марк пропустив перед себе нестарого ще, симпатичного чоловіка, той подякував йому німецькою, і Маркові здалося, що він надто довго та прискіпливо його оглядав, врешті мило сміхнувся й зайшов до холу. Марк пішов слідом. На рецепшені сиділа приємна дівчинка років двадцяти трьох і уважно вдивлялася в монітор.
— Марк Лютий, — поклав паспорт на блискучу, відполіровану поверхню, — мені замовили номер.
— Да-да, сейчас, минуточку, — клацала мишкою. — Заполняйте, — дала йому чистий бланк і ручку.
Марк досить швидко вписав потрібну інформацію і поставив унизу підпис.
— Прошу.
— Спасибо, — проглянула написане і зміряла Марка зацікавленим поглядом. — Вы журналист? Что-то никогда не слышала о вас, — дала йому ключі. — Это налево от лифта, шестой этаж.
— Завтра почуєте, — стиснув у руці ключі.
— Что? — вона не почула, що саме він сказав, тому ще довго дивилася йому вслід і намагалася згадати, де вона могла його бачити.
Німець, із яким Марк зітнувся біля входу, уже стояв біля ліфта й сам собі всміхався. Марк помітив, що багато хто з іноземців, які приїздять до нашої країни, самі собі всміхаються. Дійсно, коли таке бачиш, можна хіба тільки всміхатися.
— Fier. — Марк вивчав у школі німецьку років зо три й дещо пам'ятав.
— Oh, — кивнув німець, — gut, ich also fier. — Він увійшов першим і натиснув кнопку.
У холі, перед ліфтом, як і в більшості готелів, стояли столик, попільничка і диван, ще фікус, а на стіні над диваном висіла картина. Переважно там було зображено море чи гори. Німець помахав Маркові рукою і показав жестом, що залишиться тут, бо хоче палити. Марк сказав йому якусь фразу, яку почув у Відні, її промовляли люди, які йшли з роботи додому і прощалися з тими, хто залишався. Тому він подумав, що ця фраза має означати щось на кшталт «до зустрічі» абощо. Німець кивнув і випустив ніздрями дим. Коли Марк відчинив двері номера, він помітив, що німець зазирає в коридор і дивиться саме на нього. Втім, його голова одразу зникла, і Марк подумав, що то йому здалося. Він зачинив двері на ключ і, поклавши кейс на стіл, упав на ліжко і, навіть не роздягаючись, одразу заснув. Була вже десята година, і завтра йому треба було встати якомога раніше, бо завтра має бути одним із найголовніших днів на його короткім віку.
Розділ 59 (Chapter 59)
Марк прокинувся саме тоді, коли починало світати. Він підійшов до вікна. Вулицею йшли дві людини, бомж і нестара ще жінка. Їй заледве вдавалося утримувати рівновагу. Вона спустилася в перехід і довго ще з нього не виходила. Врешті піднялася сходами і стала, тримаючись рукою за стінку зупинки, біля філармонії. Бомж тим часом звернув на Грушевського, і тільки чути було, як дзвенять пляшки в його пакунку і шморгають лунким асфальтом старі, розбиті черевики. Автомобілів було більше, але Марк не звертав на них жодної уваги. Він умився, постояв кілька хвилин під холодним душем і врешті відчинив кейс. У білих пластикових коробках, очевидно, зберігалися плівки. Він виклав їх по одній на ліжко й розірвав видовжений конверт. Банківська картка VISA. Сховав її в гаманець і запам'ятав чотири цифри коду. Марк ніколи не записував коди банківських карток у пам'ять телефону, до блокнотів чи тим більше на руці. В першій коробці лежав сріблястий невеличкий магнітофон, в іншій — динаміки й коробочка завбільшки із сірникову. В ній він знайшов картку пам'яті. Саме на ній і було записано нічну розмову на дачі.
На вулиці вже зовсім розвиднілося, і тиша, яка спускається на місто щоночі, відступила, і їй на зміну прийшло гамірне й надокучливе пробудження, яке з часом переросте в нестерпний гул, який тиснутиме на вуха містянам аж до ночі, але вони ходитимуть вулицями, сідатимуть у маршрутки й авта, скуповуватимуться в магазинах, вистоюватимуть у чергах за обідом у численних забігайлівках і навіть не помічатимуть, як у них болять вуха та наскільки потужний і страшний той гул.
О восьмій він вийшов із номера. В підземному переході на Майдані завжди можна було випити справжньої вареної кави за якихось три гривні та почути всі останні новини і прогнози на день прийдешній. У тій кав'ярні, де стоїть сам-один стіл і нестара ще огрядна жінка із фарбованим волоссям — її, здається, звуть Люба — продає сто грамів місцевим алкоголікам, каву — інтелігенції, яка дорогою на роботу заходить сюди,
