Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Навіть у ті дні Ґендзі не забував про танцівницю Ґосеці і хоча прагнув знову її побачити, але тепер уже не міг таємно виїжджати з дому. Вона також не переставала думати про нього і, відкидаючи численні батькові пропозиції, відмовилася виходити заміж за будь-кого іншого. «От побудую затишну садибу, — думав Ґендзі, — і поселю в ній таких, як вона, жінок, і якщо на світ з’явиться дитина, яка буде варта особливо дбайливого виховання, то в цьому вони зможуть дуже допомогти». У той час будівництво на схід від його садиби на Другій лінії велося досить успішно у відповідності з усіма сучасними вимогами під керівництвом знайомого досвідченого намісника.
Ґендзі все ще не міг забути також Обородзукійо і був готовий відновити з нею колишні стосунки, але вона, навчена попереднім гірким досвідом, про таке й не думала. Вийшло так, що повернувшись із заслання, він мав ще менше свободи, ніж раніше і тому, бувало, почувався самотнім.
Життя колишнього Імператора[326] минало спокійно й розмірено, раз по раз урізноманітнюване музичними розвагами відповідно до пори року. Всі його наложниці — ньоґо й кої — залишилися з ним, і тільки мати нинішнього принца-спадкоємця, ньоґо Сьокьоден, задоволена щасливим поворотом своєї долі, переселилася у покої сина, тим паче що Імператор завжди віддавав перевагу не їй, а Найсі-но камі[327].
Міністр Двору Ґендзі, як і перед тим, займав покої Сіґейса, які колись належали його матері. Поряд, у покоях Насіцубо, жив принц-спадкоємець, і міністр, керуючись дружніми почуттями, часто розмовляв з ним і намагався взяти під свою опіку.
Оскільки монахині-мирянці Фудзіцубо не можна було повернути колишнє звання, то її прирівняли за досить високим становищем до Імператора, який зрікся престолу, й наділили земельними володіннями та прислугою. І тепер її життя було сповнене ревного служіння Будді і благочестивим ділам. Останніми роками через несприятливі зміни у світі вона, на жаль, не могла відвідувати Імператорський палац й бачитися із сином, тож зараз, коли дістала таку можливість, почувалася щасливою. Зате колишня Імператриця-мати, ньоґо Кокіден, стала нарікати на зрадливу мінливість світу. Ґендзі час від часу намагався прислужитися їй і привернути до себе, але це її тільки пригнічувало і, як казали придворні, зовсім не пом’якшувало вдачі.
Принц Хьобукьо у важкі для Ґендзі часи залишався байдужим до його скрутного становища і турбувався лише тим, щоб не заплямувати власної репутації, а тому, ображений цим, Ґендзі не відновив з ним колишніх дружніх стосунків. Ставлячись прихильно до всіх придворних, з принцом він тримався досить холодно, чим вельми засмучував його сестру, монахиню-мирянку Фудзіцубо.
Управління державними справами було поділено навпіл між Великим міністром і міністром Двору, які відали своїми частинами, кожен на свій розсуд. Дочка Ґон-цюнаґона[328] восьмого місяця була прийнята на службу до Імператора. Її дід, Великий міністр, постарався, щоб церемонія пройшла бездоганно. Ходила чутка, що й принц Хьобукьо з такою ж метою дбайливо виховував свою середню дочку. І хоча вона нічим не поступалася іншим дівчатам, Ґендзі не вважав її гідною такої ролі. Цікаво, чому б це?..
Восени того року Ґендзі з величним почтом поїхав до святилища Сумійосі, щоб подякувати богам за те, що дослухалися до його молитов. Ця подія набула у світі величезного розголосу, і щоб узяти участь у цій процесії, один поперед одного змагалися як високі вельможі, так і середня знать.
Та сталося так, що саме тоді до Сумійосі поїхала й пані Акасі, яка зазвичай відвідувала святилище щорічно, але з відомої причини[329] не змогла цього зробити ні торік, ні цього року. І от тепер, крім усього іншого, вона хотіла отримати прощення за мимовільне недотримання звичаю. До Сумійосі вона вирушила на човні, а коли дісталася до берега, то побачила на ньому силу-силенну галасливих прочан, які несли до святилища коштовні дари. Був серед них і десяток вродливих, пишно вдягнених танцівників. «Що це за прочани?» — запитав хтось з її супутників. «А хіба є ще на світі люди, які нічого не знають про подячну прощу міністра Двору?» — була відповідь від почту Ґендзі, і навіть найнижчі його слуги самовдоволено засміялися.
«О, яка прикра несподіванка!.. Минуло багато часу після нашої розлуки, але тільки сьогодні я здалека побачила його велич і вповні збагнула своє жалюгідне становище. І хоча нас нерозривно поєднує доля, але зараз коло нього вільно метушаться і насолоджуються, прислуговуючи йому, навіть люди низького звання... Чим у минулому житті я завинила, що, постійно згадуючи про нього, нічого не знала про його прибуття сюди?» — безперестанку думала жінка й нишком плакала.
Незчисленними учасники процесії у своїх темних і світлих вбраннях здавалися схожими на весняні квіти й осіннє багряне листя, розкиданими по густій зелені соснового бору. Серед чиновників шостого рангу особливо виділялися куродо в зелених шатах, а Укон-но дзо-но куродо, який колись дорікав за жорстокість богам із святилища Камо, тепер уже офіцер Охорони воріт Імператорського двору, справляв велике враження власними охоронцями. Йосікійо, також офіцер Охорони воріт Імператорського двору, надзвичайно задоволений, мав просто чудовий вигляд у своєму яскраво-червоному вбранні[330]. Багато колишніх гостей, які побували в Акасі, безтурботних і майже невпізнанних у своїх нових яскравих шатах, з’являлося перед її очима. Тут і там молоді придворні, змагаючись між собою вишуканим одягом і святково прикрашеною збруєю їхніх коней, були для провінціалів з Акасі рідкісним, незабутнім видовищем.
Коли пані Акасі кидала здалека погляд на карету Ґендзі, то її серце так болісно щеміло, що вона не могла довго дивитися на милий образ. Наслідуючи міністра з Кавара[331], Імператор прислав Ґендзі десятьох хлопчиків-охоронців однакового зросту, в чарівних шатах, з розділеним волоссям, закрученим біля скронь і перев’язаним бузковими шнурами, які своєю присутністю надавали процесії небаченого блиску. Молодий панич з дому Великого міністра[332], що їхав верхи на коні у супроводі однаково одягнених хлопчиків-охоронців, одразу впадав у вічі. І що довше пані Акасі дивилася на всю процесію як на щось піднебесне, то болісніше відчувала незначущість власної дочки, а тому ще ревніше молилася богам Сумійосі. А тим часом прибув намісник провінції Сетцу і влаштував Ґендзі прийняття, якого не удостоївся б жоден інший міністр. Пані Акасі відчувала, що на такому тлі боги не помітять її скромних дарів і вирішила повертатися додому, щоб по дорозі побувати у Наніва й принаймні справити обряд очищення.
А Ґендзі, нічого про це не знаючи, цілісіньку ніч різними священними обрядами віддячував богам: робив усе можливе, щоб порадувати їх, і, пам’ятаючи про їхню колишню допомогу в Сума, велів своїм людям розважати їх біля святилища музикою і танцями до самого світанку. Кореміцу та інші його супутники, яким випало пережити з ним вигнання, не могли
