Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

До мисливського вбрання, яке Ґендзі мав сьогодні одягнути, була прикріплена записка:

«Від сліз промокле

Дорожнє вбрання,

Що я для Вас пошила,

Від солі зблякле,

Не буде Вам до смаку...»

Хоча Ґендзі був заклопотаний від’їздом, але не міг не відповісти:

«Вам залишаю

На пам’ять

Убрання моє

До тих часів,

Коли зустрінемося знов...»

Одягнувши прислане вбрання, яке дівчина зшила навмисне для цього випадку, він послав їй своє, розкішне, що мало стати ще одним джерелом спогадів і своїми пахощами проникати в душу.

«Хоча я вже відмовився від мирської суєти, але мені прикро, що я не можу вас сьогодні супроводжувати... — нарікав Нюдо, скрививши заплакане обличчя. Звісно, молоді служниці його жаліли, але, напевне, за спиною пирскали від сміху.

— Хоч одцурався я від світу

Й віддався на волю

Солоним вітрам,

Та все ж доcі ніяк не можу

З берегом цим розлучитися...

Оскільки моя душа не знає ні хвилини спокою, коли думаю про дочку, то дозвольте провести вас хоча б до застави... — сказав він. — Хоча це зухвальство так просити, але якщо раптом згадаєте про неї, то напишіть їй листа...» Зворушений до сліз Ґендзі з розпашілим обличчям мав невимовно красивий вигляд.

«Оскільки є одна причина, яка не дасть мені забути її, то, гадаю, ви невдовзі зрозумієте мої справжні наміри. О, мені так важко залишати цю оселю! Просто не знаю, що робити...

Коли навесні

Виїжджав я із столиці,

Серце так не щеміло

Як тепер, восени,

У дорозі з Акасі назад», —

відповів Ґендзі, втираючи сльози, і Нюдо охопив такий відчай, що він ледве тримався на ногах.

А от горе його дочки не можна було ні з чим у світі порівняти. «Нікому своєї туги не показуватиму», — вирішила вона, заспокоюючи себе, та оскільки причиною її смутку, безперечно, було її низьке становище, то вона примирилася із завданою образою і тільки сумувала й плакала з ранку до вечора. Мати, не зумівши втішити її, докоряла батькові: «І навіщо ви придумали для себе такий клопіт? Щоправда, я сама винна в тому, що всерйоз прислухалася до вашого дивацтва». — «Ой, та замовкніть! Мені здається, що пан Ґендзі дочку не залишить й якось про неї потурбується. Тож заспокойтесь і випийте цілющого відвару. Бо сльози не віщують нічого доброго», — сказав Нюдо і сів у кутку покою. Годувальниця і мати, осуджуючи старого за химерну вдачу, зітхали: «Ми стільки років сподівалися, що колись-таки вона посяде гідне місце в світі, як нам того хотілося, але ось тепер їй випало таке тяжке випробування». Слухаючи їхнє перешіптування, Нюдо з жалю до дочки мало не божеволів: удень спав, а вночі, встаючи з постелі й піднімаючи молитовно складені руки до неба, питав: «Де мої чотки?» Послушники насміхалися з нього, коли побачили, як однієї місячної ночі він, занурений у молитви, бродячи по саду, впав у струмок і, вдарившись об виступ одного з найкрасивіших каменів, пошкодив собі поперек і зліг надовго у ліжко. Щоправда, внаслідок цього він хоч трохи відволікся від похмурих думок.

Діставшись до затоки Наніва, Ґендзі відбув обряд очищення і послав гінця до святилища бога Сумійосі з повідомленням, що як тільки заспокоїться, то особисто приїде, щоб подякувати за щасливе повернення додому. Цього разу почет був надто великий, а тому, нікуди не заїжджаючи, він рушив прямо до столиці. Коли Ґендзі добрався до садиби на Другій лінії, людям у столиці і його почтові здавалося, ніби все це відбувається уві сні. На радощах усі плакали, та так голосно, що ставало навіть страшно. Раділа й Мурасакі, що життя, яке колись здавалось беззмістовним, все-таки продовжувалося. Вона подорослішала і стала ще миловиднішою. Її густе волосся трохи порідшало за роки, сповнені тривог і туги, але від цього не стало менш гарним. «Відтепер ми завжди будемо разом», — із задоволенням подумав Ґендзі, але відразу з болем у серці пригадав ту, з якою довелося так поспішно розлучитися. Видно, через це він ніколи не матиме душевного спокою! Ґендзі розповів усю правду Мурасакі про дочку Нюдо. В ці хвилини на його обличчі вона прочитала ознаки глибокого почуття і відразу здогадалася, що йдеться не про випадкову примху, тож, ніби мимохіть, лише тихо зауважила: «Про себе, забуту, не думаю...»[311] — і тому здалася йому ще прекраснішою і милішою. «І як я міг жити всі ці місяці й роки без неї, на яку не надивишся, хоч би скільки дивився?» — дивувався Ґендзі й, повертаючись думками до недавнього минулого, знову і знову нарікав на мінливість світу. Незабаром після повернення до столиці Ґендзі був поновлений у колишніх чинах й отримав звання ґон-дайнагона. Всі його підлеглі повернулися на колишні посади й зайняли гідне місце у світі так само, як засохлі дерева розквітають, дочекавшись весни.

За наказом Імператора Ґендзі прибув у палац. Коли увійшов у високі покої, всі помітили, що за роки вигнання він став ще привабливішим. «Цікаво, як йому жилося в такій глушині?» — думали придворні, дивлячись на нього. А жінки похилого віку, які служили в палаці ще за часів покійного Імператора, плакали від розчулення, вихваляючи його красу. Так само й Імператор був під враженням його вроди й сьогодні приділив виняткову увагу своєму одягу. Останнім часом він дуже схуд, виснажений хворобою, але з учорашнього дня почувався трохи краще. За неквапливою розмовою вони не помітили, як стемніло. Коли на небо виплив яскравий місяць п’ятнадцятої ночі й навколо запанувала тиша, Імператор згадав одні за одним події минулого і просльозився. Напевне, якась безпричинна туга охопила його душу.

«Уже давно у палаці не відбуваються музичні вечори й не чути давніх мелодій», — поскаржився Імператор.

«Доля прирекла мене

Опинитись у хвилях морських,

Як колись первісток

Перших богів, що в три роки

На ноги встати не міг»[312], —

сказав Ґендзі, а Імператор, розчулений і збентежений, відповів:

«Обійшовши стовпа[313] небесного,

Як перші боги,

Ми зустрілися знову,

Тож забудьмо гіркоту

Тієї весни, коли розлука настала».

В цю хвилину він був просто зразком благородства.

Насамперед Ґендзі поспішив справити обряд Читання восьми сувоїв сутри Лотоса на пам’ять про покійного Імператора. Відвідав він і принца-спадкоємця, набагато дорослішого, який так щиро зрадів, що Ґендзі мало не заплакав від зворушення. Принц-спадкоємець перевершував багатьох знаннями і розумом, а тому ніщо не могло завадити йому стати володарем країни. Після того, як трохи заспокоїлася його душа, Ґендзі провідав також монахиню-мирянку Фудзіцубо і, напевне, під час їхньої зустрічі було сказано багато зворушливих слів.

А ще з людьми, що поверталися в Акасі, Ґендзі послав ніжного листа дочці Нюдо, написаного потайки від сторонніх очей: «Як почуваєтеся ночами, коли хвилі об берег б’ються?..

Хотів би знати