Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Як дивлюся

На сосни в Сумійосі,

Зі смутком згадую

Минувшину, осяяну

Могутністю богів...»

«Це правда», — подумав Ґендзі, згадавши минуле, і відповів:

«Як серед хвиль бурхливих

Ми блукали,

Боги нам помогли.

Хіба про це

Забути можна?

Так, боги Сумійосі почули нас...» Здавалося, що таким прекрасним ще ніколи він не був. Коли Кореміцу повідомив, що бачив, як човен з пані Акасі, приголомшеною гучним натовпом прочан, проплив мимо святилища, Ґендзі подумав: «От жаль, що я нічого про це не знав...» Адже пам’ятав, що саме боги Сумійосі привели його до неї. «О, якби я міг втішити її хоча б коротеньким листом! Мабуть, бідолашна шкодує, що приїхала сюди...»

Залишивши святилище, Ґендзі вирушив додому, оглянувши по дорозі численні довколишні пам’ятки. У Наніва справив урочисто обряд очищення. А коли побачив береги каналу Хоріе, з його уст мимоволі вирвалося: «У полоні відчаю...»[333] Кореміцу, почувши ці слова, витяг короткий пензлик, який завжди про всяк випадок для зручності свого пана носив за пазухою, і підніс йому, коли карета зупинилася. «От же догадливий!» — подумав Ґендзі й на складеному аркуші написав:

«Я всією душею

Мріяв побачити Вас

Коло буйків[334].

Видно, доля така

Нам судилась давно...»

Листа віддав Кореміцу, а той послав його з досвідченою людиною.

А тим часом пані Акасі, зачарована низкою вершників, що рухалися повз неї, так розчулилася від кількох добрих слів, що аж заплакала:

«Навіщо мені, вбогій,

Марну надію плекати

Й усією душею

Зустрічі коло буйків

Будь-що шукати?..»

Свого листа вона прив’язала до пучка священних волокон, приготованих для обмивання на острові Таміно[335].

Коли увечері розпочався приплив і над затокою пронизливо закурликали журавлі, Ґендзі, мабуть, зворушений цим, навіть подумав, що міг би забути про пристойність і зустрітися з нею...

«Знову роса,

Як колись,

На одяг дорожній спадає,

Але навіть острів Плаща

Мене від сліз не рятує»[336].

Хоча по дорозі додому Ґендзі милувався живописними краєвидами й втішався музикою, але ні на мить не забував про пані Акасі. До процесії приєдналося чимало легковажних жінок, і молоді сластолюбці з родин високої знаті не могли відірвати від них очей. А от Ґендзі подумав: «Багато чого в житті — відчуття краси, зворушеність навколишнім світом — залежить від душевних якостей жінки, з якою спілкуєшся. Тож навіть жартома не варто захоплюватися такими грайливими манірницями», — і відвертався від цих осіб, які всілякими хитрощами намагалися привернути до себе його увагу.

Коли Ґендзі зі своїм почтом проїхав, наступного дня, також сприятливого, пані Акасі піднесла богам Сумійосі й свої скромні дари на знак подяки за виконання молитов. Однак, повернувшись додому, вона ще більше затужила: днями й ночами сумувала, нарікаючи на свою гірку долю. Коли ще, на її думку, не сплинув час, потрібний Ґендзі для повернення додому, до неї прибув гонець з листом, в якому той писав, що має намір найближчим часом перевезти її до столиці. Хоча його слова давали надію на гідне становище в його домі, вона все ще вагалася: «Ну, що робити? Невже доведеться покинути узбережжя Акасі з його островом й опинитися там, звідки дороги назад не буде?..» Нюдо також не хотів розлучатися з дочкою та онукою, але думка про те, що їм доведеться залишитися назавжди в цій глушині, була нестерпнішою, ніж колись, до появи Ґендзі. Врешті-решт, сповнена тривожних передчуттів, пані Акасі повідомила Ґендзі, що не може зважитися на такий рішучий крок.

До речі, у той час призначили нову жрицю святилища Ісе, і пані Рокудзьо з дочкою повернулася до столиці. Хоча Ґендзі, як і колись, турбувався про неї, цікавився її потребами, вона, згадуючи його давні образи, твердо вирішила триматися від нього осторонь, щоб потім не каятися у своїх помилках, і Ґендзі, збагнувши її настрій, перестав її відвідувати. Якби він був наполегливішим, то, може, зумів би знову прихилити її до себе, але, на жаль, він сам не знав, як у майбутньому вчинить, до того ж в його нинішньому становищі не могло бути й мови про таємні стосунки з нею. А от жрицю він часто згадував: «Цікаво, як сильно вона змінилася?» — і хотів з нею зустрітися. Пані Рокудзьо проживала у колишньому затишному будинку на Шостій лінії, до її приїзду по-новому перебудованому і дбайливо доглянутому. Судячи з усього, вона не відмовилася від своїх витончених смаків та уподобань: в її домі прислуговували вродливі жінки з порядних сімей і збиралися вишукані придворні, й хоча вона почувалася самотньою, її життя минало цілком задовільно. Та от зовсім несподівано вона тяжко занедужала й, почуваючись безпорадною і пригніченою через те, що протягом довгого часу жила у місці, не освяченому іменем Будди[337], вирішила прийняти постриг. Хоча вже давно Ґендзі не підтримував з пані Рокудзьо любовних стосунків, але вважав її чудовою співрозмовницею, а тому, неприємно вражений такою звісткою, поспішив до її садиби на Шостій лінії, щоб висловити їй своє щире співчуття і турботу. Його посадили біля її узголів’я, а вона, спершись на лавочку-підлокітник, мала такий змучений вигляд, що Ґендзі подумав: «Мабуть, я не зможу переконати її в незмінності моїх почуттів до неї...» — і з жалю заплакав. А вона, зворушена його співчуттям, заговорила про долю власної дочки, колишньої жриці. «Як мене не стане, вона залишиться круглою сиротою, без жодної опори, тож, прошу вас, потурбуйтеся про неї, якщо виникне така потреба. Вона зовсім безпорадна, крім вас, їй нема на кого сподіватися. Хоча від мене їй мало користі, але я все ж сподівалась, що затримаюся в цьому світі, допоки вона сама не знайде в ньому свого місця...» — сказала пані Рокудзьо й, мало не задихаючись, заплакала.

«Навіть якби ви не просили, я не міг би залишити її напризволяще? А тим паче тепер... Не турбуйтеся про її майбутнє, я зроблю все, що зможу», — заспокоїв її Ґендзі.

«Ой, як усе це складно! Звичайно, дівчині важко житиметься, якщо матері не стане, навіть якщо у неї буде надійний батько, який потурбується про її долю. А що вже казати про мою дочку, яка залишилася без батька? Їй доведеться нелегко, якщо інші жінки запідозрять, що ви ставитеся до неї з надмірною прихильністю. Може, недоречно висловлювати свої передчасні побоювання, але я хотіла б, щоб ваша опіка не мала нічого спільного із залицянням. Зі свого гіркого досвіду я знаю, наскільки зрадливою є жіноча доля, а тому прошу вас уберегти дочку від таких страждань», — сказала пані Рокудзьо, а Ґендзі, подумавши: «О, як відверто сказано!» — відповів: «Останніми роками я багато чого зрозумів, але, на жаль, ви все ще вважаєте мене колишнім легковажним молодиком. І все-таки я вірю, що з часом ви збагнете мій намір...»

Надворі потемніло, а зсередини крізь ширму просочилося слабке світло. «Може, пощастить?» — подумав він і повільно припав до щілини в завісі: тремтливий вогонь світильника вирвав з темряви жінку з густим, красиво