Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

і воно пояснювало, чому, та Левко неуважно слухав), а це означає: він ходитиме по світу щонайменше сто років, бож людині не пустельник, ревний насадник добра, а він, Левко, й поготів, і, заклопотана каторжною буденщиною, забуває вершити щось справді порядне, хоча на той проміжок часу, заки він виконає завдання згори, йому, полегшуючи труд або просто не покладаючися на його дещо розхрістану вдачу, з небесної скриньки випозичають один склад (завбільшки з куряче яйце з двома приголосними-ніжками) Господнього слова (ціле слово понад силу і янголові, не те що звичайному смертному), перед яким безсилі ніж, куля чи мотузка. Не припускав же Левко, що йому провалять голову цеглиною! Так само, як попервах не міг второпати, що дванадцятилітній підліток у солдатській завеликій вушанці, який скубе, усміхаючися, сухий деревій, забризканий Левковою кров'ю, — його власна доля, хоч вона не тільки сказала, а ще й кілька разів повторила (бо Левкові розвалювався на шматки мозок), що вона справді — його доля, а потім вийняла із засмальцованої кишені заболоченої куфайки стару хустку з райськими візерунками й кармазиновими торочками й поклала йому на груди, аби він відчув, як знову ввійшло в нього життя.

Зрештою, ту хустку на власні очі подивляв Боцюрків Тадзьо, а йому вже Левко, хоч і жартома, а таки признався, що то гостинець його долі і носить він його завжди при собі не стільки тому, що після Жмеринки у нього з тіла душа перемістилася в ту хустку, скільки через те, що на бажання, обережно провівши пальцями по торочках (як гостро — не діє, то вже треба мати відчуття в пучках), на хустині з райськими візерунками можна літати ліпше, ніж на летючому килимі, а воно хоч це тепер і застарілий спосіб пересування, однак надійний і ніколи не виходить із ладу, не вимагаючи ні пального, ні направ, ні морочливого летунського вишколу.

А втім цього Левко не потребував і казати, бо незадовго до цієї розмови Тадзьо, вийшовши від Аристида Киндзі, спостерігав, як Левко, стоячи на хустці, виписував, як на ковзанах, такі карколомні петлі в потемках над табором, аж Тадзьо з несподіванки спіткнувся на рівному місці й мало не увередив хребта, падаючи, хоч того вечора він майже не пив, а лише скоштував келішок, другий Киндзьової настоянки, але коли він нарешті, перемігши біль у крижах, підвівся й на місці шаленця в повітрі зауважив невеличку хмарину з кармазиновими торочками, які одразу ж розсоталися фіялковим туманом, Тадзьо зрозумів, що Левка занесло понад дахи не з дурного телячого розуму, аби випахкати на вітер зайву молодечу силу, а що він тренується до особливо важливого й небезпечного завдання, про яке не випадало плескати язиком, бо хоч Левко й жартував, ніби йому відпущено часу на три добрі вчинки, а він, завдяки своїй легковажності, не пам'ятає, чи бодай щось одне путнє довершив, не виключене, що Левко не так, щоб остаточно знав, проте не був цілком певен, чи сутичку з Матиними креатурами не зарахує його малолітня доля через примхливість і недосвідченість, притаманні її вікові, за третє добре діло, не завдаючи собі труду долічуватися двох попередніх (з такими цибатими підлітками в завеликих солдатських вушанках завжди клопітно, спробуй здогадатися, що такій голові раптом уроїться), та гонор не дозволяв Левкові ухилитися, аби колись пізніше за сприятливіших обставин виконати домовлення в надії, що до того часу його доля навчиться рахувати до трьох, хоч Левко повністю усвідомлював, на яку халепу його тепер зсудомило. Бо коли Тадзьо востаннє зустрів Левка в товаристві Матиних молодиків, Левко підморгнув йому й запитав, чи він колись пробував на зуб вушка з блискавки, а як Тадзьо заперечив, чекаючи, що Левко за звичкою пояснить жарт черговою дотепною (так бодай твердили інші на відміну від Тадзя, який мав з цього приводу власну думку) нісенітницею, уточнив, сміючися (хоч Тадзьові то здалося зовсім не смішним і, як на Левка, трохи дивним): хто сьорбнув блискавки, той не вдоволиться драглями, навіть якби це й вело до ґвалтовної смерти, і є речі, які конче треба своєчасно полагоджувати, інакше світ завалиться.

Тільки ж зрозуміло, звикши до Левкових доречних і недоречних жартів (як на Тадзя, то майже всі жарти засадничо і недоречні, і недотепні, а подекуди й просто злі, і люди жартують не інакше, як за браком пристойного виховання, — звісно, голота! — або зі страху, щоб набратися трохи відваги, бо він ніде стільки не подибував дотепників, як у таборі, де, здавалося б, самі вже часті відвідини репатріяційних комісій ніяк не сприяли скалозубствові, Тадзьо не надавав Левковим словам жодного значення (Тадзьо давно дійшов переконання, що люди забагато говорять і що статечній людині, до яких він себе залічував, цілком вистачає, хібащо за винятком особливих подій, п'ятьох вагомих слів на рік: невагомі не йшли в рахубу), аж поки бідаку з проломленим черепом витягли з вирви, після чого Тадзьові стало ясно: про Левка він мусить негайно розповісти Панасові Кадилові, щоб той не лише назавжди зміцнився на думці, наскільки небезпечно притьмом полагоджувати невідкладні справи і взагалі будь-які термінові домовлення, а й сумлінно (на ґрунті сумлінности, а зовсім не через Панасові малярійні візії, Тадзьо й заприятелював із Кадилом, хоч і не схвалював Панасового нахилу до безпідставного сміху з найменшого приводу, але такий уже Кадило вродився), посилаючися на Тадзьові свідчення, виклав це Дмитрикові й Терещенкові, радячи взяти цю пересторогу до серця і, замість бігти світ- заочі полагоджувати якусь біду, гарненько помандрувати до нього в гості, бо цього вечора він просто гине від передчуття: без відповідного товариства, якому вільно викласти всю душу, його на кілька днів або й тижнів прикують до ліжка напади страдницьких видінь, що лишилися йому чи то після малярії, чи після поранення на потилиці, хоч той не більший за квасолину уламок від гранати вріс у кістку і не заважав, а тут ще Тадзьо, — в присутності якого і найрозперезаніший бісівський шабаш, що його Кадило випадково запримітив між другим і третім бараком тієї днини, як із табору щез візантолог Петро Тарасович Горицвіт, обертався на звичайну дипівську буденщину, нуднішу від черги за приділом, — незаступний Тадзьо з дурної голови зголосився на ніч допомагати Гаркуші уговтувати Агапія Кривошийченка, на якого найшов черговий сказ від зустрічі з покійним Геннадієм Мальованим, що за колодами, саме на тому місці, де він наклав на себе руки, рятуючися від репатріяції, під секретом зрадив Кривошийченкові, ніби якраз сьогодні о півночі станеться кінець світу, якщо не знайдеться чоловіка, який з надмірної