Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

пізно, ніж ніколи, Дмитрик віддав належну шану законові й правопорядкові, що знайшли своє найдосконаліше втілення саме в них, Юзькові й Петрові, яких Кадило, пересердившися й запевнивши себе, що, може, в Дмитриковій забаганці криється якась практична ґешефтярська мета, невдовзі перестав бачити, бо щедро частовані Дмитриковими хлопцями, вони незабаром, смиренно обнявшися (хто зна, чи не вийшли б із них ще порядні люди, якби вони потрапили під відповідну батуту?), сповзли під стіл, де їх Дмитрик, пильнуючи, аби сонних ненароком не притовкли, накрив Романенчишиними ночвами, що ними Остап Терлецький лікувався від ревматизму й енкаведешницьких трупних опромінювань; — Дмитрик не лише обходив кожен гурт, власноручно пригощаючи, а й не спускав з гостей ока, аби хто не увередився, як то інколи стається від надміру найкращих почуттів під час урочистостей, оскільки на його проводи зібрався чи не весь табір і святкування, завдяки винятково теплому вечорові (не інакше, як на дощ) із Дмитрикового барака поширилося на всі боки (спочатку поодинокими ослонами, а тоді й нашвидкуруч тут же помайстрованими лавами й столами з іще не досохлих дощок після випарювання блощиць) аж до таборового майдану, де вже грав Пилипенко на бандурі, поки йому на підмогу не причимчикував Остюк з акордеоном і кульгавий Петро з цілим гуртом підлітків-сопілкарів; — Дмитрик подбав не лише про наїдки й випивку, а й про музику, запросивши навіть Ониська з водяним органом, що його за допомогою Ґудзика, зизавого Ростика й великого Федя поставили на спеціяльно споруджений поміст із Ростиковими шинами-ізоляторами проти зла, і Онисько вигравав на органі щось таке свіже, аж зелене з хрусткими пелюстками, що Кадилові відкрився зір, і він побачив між столами й ослонами райський сад, серед якого походжали пави й дрофи, а потім через Ростиків недогляд, що, замість хліба, заходився накраювати на тарелі яблука з дерева пізнання, райські кущі згорнулися набік ірівською ковдрою, хоча за мить Кадило пересвідчився: то не ковдра, що сповзла з Федьових плечей, а корова, що поволі зайшла за третій барак, а на її місці виринули Ґудзій з паніматкою, а згодом і баба Грициха в плахті, на якій у кожному тканому чотирикутнику горіли свічки, що їх баба, видно, запалила, аби вичарувати Дмитрикові на дорогу ліпшої долі, і тому довго й не засиджувалася, а лише випила за здоров'я господаря, послухала ґонти, гречаників та коломийки й пішла, щоб звільнити іншим місце, бо хоч Дмитрикові хлопці тільки те й робили, що розносили для новоприбулих стільці, столи й ослони, місць однак не вистачало, наче на Дмитрикові проводи явилися не лише місцеві люди, а й приїхали з інших таборів, а може й з інших століть, бо Кадило зауважив серед таборян не одне характерницьке обличчя з точнісінько таким виразом, як на давніх мальовилах уздовж бічних стін їхньої згодом зруйнованої церкви ще дома, коли він підлітком мріяв утекти в науку до характерників, лицарів світла й справедливости, і напевне утік би (він уже сидів на перелазі з шанькою за плечима, в якій лежав Шевченків «Кобзар», свічка й кресало з чортового пальця, яким він мав навчитися видобувати добро з людської душі, — три конечні речі, щоб скласти іспит на учня в характерники, і вже підняв був правицю в напрямку Чумацького Шляху, готуючися вимовити заповідне слово, що його довірив Панасові під страшною клятьбою дід Трясило, на яке одразу ж просто з повітря виймають рамена лицарі світла), якби тієї ночі сили мороку не підпалили хутір, убивши батька, після чого Кадилові, як найстаршому в родині, довелося лишитися при матері й надовго забути про характерницькі подвиги, про які й після революції пам'ятали в їхніх околицях, розповідаючи нишком те, чого вже не вільно було розповідати, аж поки Кадило опинився в Міттенвальдському таборі, що тепер прощався з Дмитриком, — бо хто зна, чи й справді під час таких проводів не прочиняються двері в інший світ, і минуле сідає поруч із теперішнім, і прадіди єднаються зі своїми далекими нащадками, щоб людство глибшало душею, пам'ятаючи, що воно не тільки з праху, що тьма одразу ж відступиться, як людина роздмухає в собі найменший вогник світла, перед яким розступаються світи, і присутні, хоч ніхто собі цього ясно і не усвідомлював, відчували цю правду всім нутром, і то зовсім не тому, що Пилипенко на бандурі, а за ним на певній відстані, ніби з іншої додаткової площини, кульгавий Петро на сопілці та рудий Остюк на акордеоні, пригравали то веселої, то сумної пісні, кантів чи думи, яка ятрущою тугою пазурила серце, нагадуючи кожному про його провідну зірку десь у хмарах за табором, і всім на душі ставало і весело, і тужно, як завжди під час проводів, хоч Дмитрик і старався всіх розважити (того вечора він не лише до нитки роздарував свої статки між хлопцями й знайомими, а й намагався кожному сповнити найбезглуздішу забаганку, навіть поліз розбирати дах першого барака для Рубанового годинника-маяка), під несхвальні докори святенників щедро обділюючи і добрих, і поганих з тією самою, як Кадилові здалося, запаморочливою усмішкою, з якою припрошував гостей їсти й пити, вряди-годи приєднуючися до гурту, хоч його бачили здебільшого в русі, як він усюди невтомно сновигав, пильнуючи, чи не забракло кому наїдків, питуна оковитої чи просто лагідного слова, аби чорна жаба відлягла від серця, що тоді, звісно, зобов'язувало Дмитрика й на трохи довше підсідати до товариства, перекидаючися жартами, приказками й різними теревенями, як то належить за подібних обставин, бо ту промову, що запам'яталася не лише його хлопцям, а й іншим таборянам, він виголосив значно пізніше, коли вже в усіх порозв'язувалися язики, і йому не випадало пасти задніх.

Зрештою, коли Дмитрик поставив набік склянку й заговорив, він і в думці не мав виголошувати щось особливе, призначене перетривати бодай кусник небуття, на те бракувало йому і охоти, і хисту (його здібності лежали в іншій площині), та й потім на вправного промовця він не успадкував належного терпцю, як Аїд Голка, — а просто йому хотілося поділитися з людьми, від яких він назавжди відходив, ще сам не знаючи, чи лише до іншого табору, іншої країни чи півкулі, — тим трепетним райдужним просвітком, що з примхи безтілесної корови почав рости йому в грудях.

Він і справді не збирався просторікувати про якісь там вищі матерії, а лише поклав собі коротко подякувати гостям за увагу й щиро побажати їм ліпшої долі, як годиться, а воно вже якось мимоволі сталося, що коли він розтулив уста, те,