Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

що отримувати мзду? хіба це не наївна умовність? адже так звані ідеали — порядність, чесність, патріотизм і подібні інші нісенітниці — це ж тільки наличка для ідіотів, а не для повновартісних особистостей, які вище цих дрібнобуржуазних забобонів; справді хіба не однаково, кому служити?) — а коли Дмитрик почав баскаличитися, одразу ж запевнили, що власноручно допоможуть (самозрозуміла річ, де випадатиме) полагоджувати складніші операції, ну і, звісно, гарантують йому надійний притулок, заки він упорається з їхніми завданнями, однак Дмитрик, замість ухопитися за дурний гріш, який сам ліз йому в руки, як за чортову бороду, чи бодай погодитися лише для виду, аби тепер врятуватися від явної загибелі, одразу нетерпляче, а тоді аж надто спокійно (Кадило ніколи не бачив Дмитрика таким спокійним, — досі йому здавалося, що він і секунди не витримає, не рухаючися, і от маєш, зараз він сидів, як клеп, ставши чужим і зовсім іншим, ніби воліючи посіяти в Кадилові невідчіпну думку, як далеко кожне уявлення про людину відбігає від дійсности), вислухавши своїх намовників, які, видно, не сумнівалися, що йдеться виключно про трохи вищу, ніж вони пропонували, плату, — бож хіба є на світі щось, чого не можна купити, очевидно, за відповідну ціну? і Дмитрик торгується, витискаючи з них, якомога більше, — повторив, що вони потрапили не на ту адресу, оскільки він, Дмитрик, організує різний товар, а не людей для дідькової пащеки, ошелешивши такою відповіддю не лише тих трьох, а й Кадила, якому здалося, ніби Дмитрик нагло втратив глузд і не тямить, що виголошує, бо Кадило й справді перестав розуміти, що той каже. Лише коли Дмитрикові намовники схопилися на ноги, погрожуючи й матюкаючися, а тоді, переконавшися, що ні намова, ні залякування на Дмитрика не діють, кинулися на нього з ножами, Кадилові нарешті з жахом остаточно прояснилося: ті троє, втративши надію завербувати Дмитрика, аби він під виглядом ґешефтярських операцій викрадав їм людей з табору, зараз його заріжуть, щоб позбутися небезпечного свідка, і тому Дмитрика треба негайно рятувати.

Кадило й дійсно рвонувся на поміч, забувши про власну небезпеку, якої ще хвильку тому чималенько боявся (що правду таїти), тільки завдяки немощам, що сковували його під час нападів хвороби, не зміг не те що підвестися, а й поворухнутися, ба більше, не здолав навіть подати голосу, бо м'язи перетворилися на купку ганчірок й не підпорядковувалися його волі, — та Дмитрик, на щастя, виявився настільки безстрашний (певне, це слово лише приблизно віддавало Дмитрикову поведінку і дуже згрубша окреслювало те, що відбувалося, бо Кадило мав враження, ніби це вже не відвага, а просто Дмитрик не ввесь, адже він навіть не кліпнув очима, не заволав на допомогу, як це вчинив би кожен на його місці, а наче засміявся, що, звісно, Кадилові могло з переляку й причутися, і зробив кілька повільних танцювальних рухів), аж Кадило згодом ще довго не виходив із дива, як Дмитрик, бувши без зброї, подужав трьох гевалів із фінками, попри те, що Кадило на власні очі спостерігав, як Дмитрик ногою (такий спосіб оборони — Кадило бачив уперше. Невже це Дмитрик теж виніс із криївки, засвоївши від Перкаленка?) вибив ножі з рук напасників, хоч це, ймовірно, ще не врятувало б Дмитрика (бож ті троє також не стояли, склавши руці), якби з нього не відокремилася тінь, яка й заходилася визволяти свого власника з халепи.

Самозрозуміла річ, якби Кадилові не поталанило угледіти цього на власні очі, він ніколи не повірив би, аби й що там базікали, пригадуючи оповістки старих людей (подібне Кадило чував ще вдома, бо один із його прадідів належав до таких сміливців, і це про нього й оповідали), ніби в безстрашної людини за небезпеки відщеплюється її власна тінь і поборює ворогів, завдяки чому згодом і теревенять про несусвітні геройства, ніби нічим так дуже й не примітних Божих створінь, оскільки лише тоді людина довершує те, чого, здавалося б, цілі покоління заслабі довершити, але щось подібне споглядати Кадилові доводилося вперше, так само, як уперше йому випало зустріти чоловіка, який на прощальну вечерю поназапрошував би не лише друзів та знайомих, а й коли не ворогів (як на Кадила, саме ворогів, і то ще й досить злісних), то принаймні не надто бажаних осіб, які Дмитрикові чимало понавприкрялися на подобу Юзька й Павла (їх дражнили «Петрайпавла», на що обидва чомусь нестямно гнівалися), таборових охоронців порядку, а хіба ж не вони найчастіше ставали Дмитрикові поперек дороги, сікаючися чи то з намови Тхорюка, таборової гниди, чи то з власної ініціятиви, до Дмитрика і його хлопців?

Зрештою, хіба саме не завдяки їм Дмитрик мало не потрапив за ґрати, коли Берізко в пітьмі, взявши Юзька за Ґудзика, вибовкав про схованку на горищі першого барака, де саме перебувала значна кількість американських патинок, призначених на подальший обмін, і зо дві сотні штанґ із цигарками із спільного джерела, — товар, який Дмитрикові, дослівно в останню секунду, ще заки захеканий Юзько підняв місцеву поліцію на ноги, пощастило на очах всього табору, що збігся дивитися, як викриватимуть знахабнілого маніпулятора, перевезти джіпом репатріяційної комісії в товаристві радянського вояка (якому після цієї операції довелося вибрати свободу й стати Іваном Бличенком) та двох американських військовослужбовців до Міттенвальдського вокзальчику й відправити як урядовий союзницький вантаж до одного зі своїх посередників в Авґсбурзі, про що згодом довго пльоткували в кожному бараці, подивляючи Дмитрикову зухвалість, якої ні Юзько, ні Петро не могли схвалювати вже хоча б тому, що кожен фах вимагав своєї вужчої спеціалізації, і напрямні Юзька й Петра надто різко відбігали він Дмитрикових, — пригадка, яка одразу ж насторожила Кадила, щойно він запримітив серед уже повеселілих святкувальників Юзькову лисину й Петрові вуха-капиці, оскільки це означало: обидва побратимчики припхалися не інакше, як з метою чимось Дмитрикові востаннє дошкулити (про охоронців правопорядку на всьому світі Кадило мав усталену думку, якої засадничо не міняв) і тому, попри кількаразові запевнення Берізка, Ґудзика, зизавого Ростика, Кузя й великого Федя, Кадило ніяк не міг второпати, як це Юзько й Петро явилися не з власної ініціятиви, а на особисте Дмитрикове бажання (Берізко клявся, що сам ходив запрошувати, як він висловлювався, те півторалиха; але що для Дмитрика не зробиш, навіть коли він заповзявся обділювати прихильністю своїх напасників?), що, зрештою, згодом дало Юзькові й Петрові привід потрактувати Дмитрикове запрошення, як належну данину їхнім досі мало цінованим ревним заслугам, мовляв, це й не диво, адже в їхній особі нарешті, хоч і припізнено, однак ліпше