Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Одного дня прикликав Аксак до себе Петра i, усмiхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахiв Києво-Печерської лаври на свого архiмандрита на те, що їм забирає їхнi монашi доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди тi доходи монастиря повертає.

Петро, прочитавши письмо, усмiхнувся теж.

- Що ж, вашмосць, на це скажеш?

- Я знав, що до цього прийде, а тiльки цiкавий знати, чи ця реформа отцевi архiмандритовi повелася легко i без бунту?

- Нащо ж отець архiмандрит таку реформу заводив?

- Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять i п'ють по-панськи. Треба було їм вiвса вiдняти, а зложити на iншу хосеннiшу цiль. Цi ощадностi призначенi на церкви i школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати вiд малого, вiд початкових шкiл. У нас нема учебникiв, а до цього треба друкарнi i паперу тут, на мiсцi, бо львiвська ставропiгiя своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителiв, а тих треба стягти з усiєї України, поки ми своїх тутешнiх не виховаємо. Та щоби i всi доходи монастирськi на це видати, то того всього буде замало i треба благороднi змагання отця архiмандрита iншими фондами пiдперти. До того великого дiла мусять i нашi українськi вельможi свою лепту докинути. А прошу, ваша милiсть, розглянутись мiж нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе пiдняти нашу церкву i оборонити її перед ворогами?

- Так, вашмосць, думаєш, що треба нам грошi складати?

- Якнайбiльше i негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милiсть, маєте значення i повагу мiж православними вельможами i ваше одне слово прихилить їх до щедростi.

- Скажу вашмосцi одверто, що наша православна шляхта боїться i не хоче давати на такi цiлi, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, i не без рацiї, що у тих православних школах буде виростати нове своєвiльство, яке треба буде опiсля збройною рукою поборювати i до слухняностi приводити.

Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить i сам за себе, бо вiн з нею на однiй лавi сидить.

- Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалується на своєвiльство народу, то вона тому винувата, що до цього своєвiльства своїми утисками доводить. Коли ж жалується на вандалiзм i жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освiти.

Конашевич, вертаючи вiд Аксака, цiкавився тим, як повелось о. архiмандритовi заведення реформи, чи справдi була яка опозицiя i як її зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед свiтську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу недiлю пiти в Лавру i там розвiдати.

Пiд порогом своєї кiмнати стрiнула його така несподiванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жiночою рукою. Вiн нахилився до вуха Петровi, оглянувся, чи хто не пiдслухує, i шепнув:

- Це передала менi панна Зося i наказала, щоб нiкому не показувати i про це не говорити.

Петро, ввiйшовши в кiмнату, розпечатав i став читати. Панна Зося заявляла Петровi свою любов i просила на все в свiтi, щоби вийшов до неї на розмову перед пiвнiччю у пiвнiчний куток сiней.

Петро вiдписав зараз на тiм самiм листi:

"Не раджу вам вночi по сiнях ходити. Тепер зима, i можна перестудитися. У пiвнiчному кутку, здається, буде зимнiше, нiж деiнде. Шануйте своє здоров'я i бережiть вiд перестуди. Я з тих самих причин не прийду".

- Вiзьми це, Антошку, i передай паннi Зосi, та хай тебе Бог боронить, щоби про те хто-небудь довiдався.

Панна Зося, прочитавши цi рядки, лиш руки заломила i проговорила з розпукою:

- Невдячний.

У найближчу недiлю пiшов Петро у Лавру. О. архiмандрит запросив його обiдати. Яка ж велика перемiна! Усi тi вибагливi страви, дорогi, добiрнi вина - все те не показувалося. Натомiсть подавали простi. Монахи обiдали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього вiдразу.

Коли по обiдi зiйшов у келiю архiмандрита, вiн каже:

- Як тобi, земляче, наш монаший обiд подобався? Ти, певно, голодний, i на обiд наш нiколи тебе не заваблю.

- Я вже й жалобу читав на вашу милiсть.

- Невже ж внесли жалобу? Цiкавий я, що в нiй написано?

- Жалуються, що отець настоятель, i старшi податники, i застольники "неЬдати где оброчають" значну надвижку доходiв монастирських, "которея би рачей на потреби монастирськiє яко i чернецькiє оборочатися мЬла".

- А чи ти вiдгадаєш, на що я призначаю i тi лишки, i тi ощадностi з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?

- Знаю, ваша милiсть, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксаковi та ще додав, що цього мало, щоби всi потреби заспокоїти, що до цього великого дiла ще нашi вельможi повиннi би грiшми причинитися.

- Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?

- В письмi святiм говориться, що легше верблюдовi крiзь iгольне вухо перелiзти, чим богачевi до небесного царства дiстатися. Таке i тут. Багато причин, багато вимiвок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли їм казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не пускаю з ока i невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо "толците, а отверзеться вам".

- Ти, Петре, гарно сповняєш свою мiсiю. Лише ти знай, що як будеш дуже у їх кишеню лiзти, то тобi подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнiшу мiсiю.

- Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотiв мене прогнати за те, що хлопцям про запорожцiв толкував та про панськi бездiльства говорив, та вельможна панi за мною заступилась i говорити собi про це не дала.

- Вельможна панi? - О. архiмандрит подивився значуще i суворо на Петра: - Петре, пам'ятай на шосту заповiдь! - i погрозив йому пальцем.

- Преосвященний отче! - говорив Петро, смiючись. - Я не промiняв би одної моєї Марусеньки за сотнi вельможних павичок.

- Ось воно як! Гарний ти чоловiк, Петре. Хай тебе Бог благословить. - Архiмандрит обняв його i цiлував, мов сина. - Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий.

- Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милiсть зволив менi перепинити весiлля, взиваючи мене сюди, i я вiдложив