Синi етюди - Микола Хвильовий
З годину стоять мовчки.
Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши ноги у воду. Навiть теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м'яко та тепло обгортала покалiченi колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нiбито закам'янiла, навiть рухiв непримiтно було.
Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долiтали сюди, i йому було сумно. I сiре небо, i жалiбна пiсня, яку вигравали там,- усе сприяло такому настроєвi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про минуле.
Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили її (держава коштiв не видавала), вiн приїхав до свого батька - дякона поганенького приходу - i тут вирiшив помститись.
Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага - тiльки засiб. Правда, "свiтле й справедливе" з часом стушувались.
Але ж…
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За вiщо ж вiн боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого бракувало йому? Тодi промайнуло йому в головi якесь просте слово i соромливо сховалось. Воно справило на нього таке вражiння, нiбито вiн його почув уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду - тому так тепло стало йому.
А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.
Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.
Просте слово прозвучало несподiвано так: "любов". Але кого любити? Бiдних? Смiшно. Але "любов" виходить все-таки природно, а "смiшно" - пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок в образi християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз була ще безглуздiша й недоречна.
Дячок сидiв до Кажана спиною, i коли той заворушився, спитав, зiтхнувши:
- Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечiнь, i здавалось iнодi, що й очерет пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло: водяна твар жила своїм нiчним життям.
Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
- Що ти говориш? - сказав Нечипiр i повернувся до приятеля. Кажан заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
- Хлiб iз поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що i як..
- Жалiєш, що пiшов з нами? - спитав дячок.
- Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан, не вiдповiдаючи,- то, може, призвiв би до дiла хазяйство… Год мiй одпустили… Да.
Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн, мовляв, зовсiм даремно.
- От, скажемо, луки… Хiба їх так содержуть? Як зiйшла вода - треба граблi в руки та зiбрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дiдiв слухають: що Бог дасть… Вiн дасть…
Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась велика, досi невiдома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотiлось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним вiн був занадто маленький.
- Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава… Травище!
Останнє слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
- Це ти в Германiї, в плiну?
I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I вже важко було вiд цього слова, як у дитинствi бачити увi снi чиїсь допитливi очi.
А Кажан, що все бiльш загублював свої людськi форми, гудiв:
- Отож i пiсок… Да! В пiсок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
Потiм змовк i довго переступав з однiєї ноги на другу. Почувалось, що головного вiн ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на водi, розбуркати цей байдужий очерет i розрядити напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на корчах: "Ву-у-у". "Це кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".
- Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.
- Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.
- Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Вiн говорив на ввесь голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
- Якби знати про амнестiю. Як воно… ну?..
- Мабуть, помилують,- кинув дячок i чомусь сам перелякався свого голосу.
- Помилують? Не знаю… мабуть, не всiх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн нiчого нiкому не зробив, що його одурили, що вiн невинний. Але була якась безвихiдна упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба. Що було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках знову стукало.
Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це торохтить по бруку вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки хмари, як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '
Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
Замовкла вже й балабайка.
I чує тут дячок напружений голос:
- Нечипоре!
- Що таке? Я тебе слухаю.
- Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.
- Про що? Кому?
Знав, про що питає, хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".
А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк
