Синi етюди - Микола Хвильовий

Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболi на пiщаному грунтi.

А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:

- Вмерла матiр, не зумiв я тебе призвести до дiла. 0х! бiдна моя головонька!

- Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловiк плохенький, а з матiр'ю треба було хатню революцiю строїти. Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це первоє дiло!

В хатi було душно й повно диму. Смердiло паленою ганчiркою i - вiд розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути було крик перепела.

Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже не пив i, схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:

- Де Микита Гордiйович?

Заспокоїли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.

Поки Кажан не розказував про "їхнi дiла", дячок почував себе спокiйно. Тепер була напруженiсть, i кожне маленьке шамотiння змушувало серце стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що одурив його: Кажан безумовно втiк би куди-небудь далi, якби знав, що Нечипiр тiльки тому й залишається тут, що має на це наказ вiд Бурися. Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля якого сидiв дячок, i постукав.

Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв. Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем Марькою.

- Це ви стукали?

Стукала, звiсно, не вона, а Марька. Побачили, що в хатi майже всi сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.

Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.

Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:

- Хай вас мати божа спасе й помилує!

Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:

- Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи нi?

- Отож, отож, мої дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.

- Ну, то ще подивимось! - кинув Кажан.

Так i пiшла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зiйшло, ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.

…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордiйович i ледве промовив:

- Тiкайте, хлопцi, їдуть!

Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича - одразу зiйшов i хмiль, i сон.

- Куди ж ховатись? - забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:

- Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.

- Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.

…Як кiшка стоїть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.

Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:

- Оце - атльоти, вже й полякались!

- Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита Гордiйович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович махнув рукою:

- Та що там про одрiзи думати, як "вони" вже цепом iдуть по селу!

Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбитої блискавкою верби, перевели дух.

Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли в болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.

На селi гавкали собаки - завзято, погрозливо.

Пострiл один, другий. I знову тихо. До села вступав загiн червоноармiйцiв.

IV

Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:

- Дi-iла!

Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.

На корчах було дуже незручно. Перш за все нiяк було присiсти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в водi, по-друге, призвичаїтись босонiж до гострякiв - теж не легка справа.

А жити тут невiдомо скiльки прийдеться. Принаймнi доки не виїде з Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки - так тебе й пiдхоплять.

- Люди ж якi,- каже Кажан,- сьогоднi одному боговi вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти є…

"Так!.. Рiзнi люди бувають,- продовжує далi думати Нечипiр.- Iнший так i розпиняється перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити".

Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мiзерний чоловiк. Що вiн надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi холоднi колючки. Сидiти ж треба. Нiчого не вдiєш. Тепер уже тiкати нiкуди.

Дивиться на Кажана. Читає на обличчi:

"…Чого я забiг iз тобою в Грушiвку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!.."

Думає, мабуть, що то є вiн, дячок. "Мабуть, здаюсь йому нiкчемним. Вигляд у мене який?" - i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.

В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i, побачивши людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у гущавину. Потiм по рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля корчiв, як у люстерцi, вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробiгає легке трiпонiння: - "Ч-i-iч!" - i зникло. Високо над головою пролетiли качки.

- Мабуть, i Бурися пiймали вже… звiсно! Може, й розстрiляли вже… Авжеж не помилують. Дiла!

Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.

- Хоч би табаку захватили… А тепер i живи, як хочеш.

Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхiтне ставиться, й хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною й навiть непотрiбною.

Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з неї.

- Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? - кинув Кажан.

Нечипiр здригнув. Провiв по головi долонею - болiла пiсля випивки. Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.

- Чого я нiчого не кажу? - сказав вiн.- Що ж я буду говорити?

- От тобi й маєш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.

"…Треба думати - це вiн правду говорить. I саме менi думати". Але придумати