Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері
Учора ввечері ми з Тедді пережили казкову пригоду. Не розповідатимемо про неї нікому — почасти тому, що була вона такою чудовою, а почасти тому, що нас добряче вилаяли б за те, що ми вчинили.
Ми подалися до Розчарованої Домівки й застали там одне вікно прочиненим. Відтак розчахнули його навстіж і вдерлися досередини. Підлога там не постелена, все у тому стані, в якому майстри залишили дім колись. Нараз я відчула, що плачу. В одній з кімнат був гарний камін. Підняли кілька полінець, що валялися на долівці, й розпалили вогонь. (Саме за це нас і висварили б, якби дізналися!) Постановили, що, коли виростемо, то неодмінно купимо Розчаровану Домівку й будемо мешкати там разом. Тедді припускає, що ми одружимось, та я гадаю, ми обійдемося без такої нудної церемонії, як одруження. Тедді малюватиме картини, а я писатиму поезії, і щоранку на перший сніданок їстимемо грінки, бекон і мармелад — як у Поповому Ставі. У нашій комірці завжди буде чимало добрих, якісних речей. Тедді помагатиме мені мити посуд, а сріблясту кулю ми повісимо над каміном, бо на той час тітка Ненсі давно вже буде небіжчицею.
Не гасячи в каміні вогонь, ми вистрибнули через вікно. Сьогодні Тедді мовив до мене таємничим голосом: „Грінки, бекон і мармелад“, — а Ільза й Перрі шаленіють, не в силі збагнути, про що йдеться.
Кузен Джиммі взяв помічника для роботи в господарстві. Звуть його Джиммі Джо Бел, він француз. Тут багато французів, а коли француженка виходить заміж, то бере ім’я свого чоловіка. Наприклад: Марія виходить за Лео; відтоді вона зветься Марія Лео. А в нашому випадку все навпаки: Джиммі Джо Бел носить ім’я своєї дружини, бо вона жінка заможна, ще й ходить у штанях. Так мені повів кузен Джиммі. Нічого не розумію: Джиммі Джо теж носить штани — для чого ж називати його ще й іменням дружини? Те, що вона теж їх носить, не може бути достатньою підставою. Не заспокоюсь, поки не з’ясую цього питання.
Сад кузена Джиммі тепер дуже гарний. Розквітли півонії. Намагаюсь їх полюбити, адже бачу, тут ніхто їх не любить, одначе потай душі люблю осінні рожі. Нема ради: чи не кожна людина понад усе любить саме троянди.
Сьогодні ми з Ільзою цілий день шукали чотирилисту конюшину. Врешті-решт, ідучи по молоко, я ненароком одну знайшла. Кузен Джиммі твердить, мовляв, це на щастя, але марно шукати щастя, бо воно завжди приходить несподівано.
Добре, що ми з Ільзою знову разом. Відколи я повернулася з Попового Ставу, ми сварилися лише двічі. Я маю намір це припинити, взагалі припинити, бо гадаю, це нам не личить, хоч, правду казати, є дуже захопливим. Проте виконати своє рішення буде важко, бо навіть коли я поводжуся найспокійніше, навіть коли не мовлю ні слова, Ільзі спадає на думку, що все це навмисно, щоб її роздражнити, й тоді вона починає облаювати мене ще дужче, ніж зазвичай. Тітка Елізабет любить повторювати, що для сварки завжди потрібні двоє, але вона не знає Ільзу так добре, як знаю я. Сьогодні Ільза обізвала мене повзучим альбатросом. Цікаво, скількома тваринними назвами вона нарече мене ще? Адже вона не повторюється у прізвиськах — жодного разу не повторилася. Воліла би, щоб Ільза не загравала так сильно з Перрі. (Загравати — це слово, якого я навчилася від тітки Ненсі). Таке враження, що вона геть не зносить Перрі. Він, Перрі, підбурював Тедді разом перескочити через хлівний дах. Тедді не погодився. Відповів, що це нікому не принесе ані найменшої користі, що не бачить мети, заради якої мав би наражатися на небезпеку скрутити собі в’язи. Перрі ж одним духом перестрибнув через хлів, не зазнавши ніяких ушкоджень. Проте, якби не приземлився на обидві ноги одночасно, то таки скрутив би собі в’язи, як ствердив кузен Джиммі. А, приземлившись гаразд, почав глузувати з Тедді, називати його боягузом. Тоді Ільза поринула у справжній шал і взялася лаяти його на всі заставки. Я помітила: вона не терпить, коли хтось говорить про Тедді щось негативне. Втім, я вважаю, він сам спроможний себе захистити.
Ільза не матиме змоги навчатися у драматичній школі. Батько їй не дозволить. Але каже, мовляв, це їй не завадить: коли виросте, все одно втече з батьківської оселі, а вже тоді дасть собі раду в житті. Її слова стривожили мене своєю запеклістю.
Дивно: коли вперше побачила Ільзу після повернення додому, я відчула якусь провину перед нею. Чому? Бо знаю про її матір… У чім же моя провина — таж я зовсім непричетна до тієї історії? Тепер це чудне відчуття минулося, та я щоразу така нещасна, коли міркую про ті події! Воліла би геть забути про все або знайти справжні причини того, що трапилося. Бо я впевнена: ніхто їх не знає.
Сьогодні отримала Дінового листа. Він пише розкішні листи — такі, наче я вже доросла. Прислав мені й віршика, вирізаного з якогось часопису. Цей віршик нагадав йому про мене, пише Дін, хоч у ньому йдеться про едельвейси та про сходження на альпійські верхогір’я. Що мені Альпи? Однак під час читання блиснув мені „промінчик“ — тож узяла аркуш поштового паперу й написала: „Я, Емілія Берд Стар, сим урочисто присягаю зійти на одну з альпійських вершин і вирізьбити своє імення на камені“. По тому вклала аркуш до конверту, на якому своєю чергою вивела: „Присяга, дана Емілією Берд Стар, дванадцяти років і трьох місяців“ — і сховала це в отоманці, що на горищі.
Нині пишу детективну повість і, пишучи, намагаюся відчувати так, як відчуває людина, що скоїла вбивство. Це моторошно, але дуже цікаво. Немовби я сама когось умертвила!
Добраніч, дорогі мої батьки!
З любов’ю,
ваша дочка Емілія
