Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

З англійської переклав Олег Бурячківський

Домівка в лощині розташувалася «за милю ходи звідусіль», як говорили мешканці Травневого Гаю. Стояла вона в невеликій і неглибокій трав’янистій долині й нагадувала собою не інші, зведені людськими руками будинки, а величезний брунатний гриб, що несподівано вигнався з плодючої землі. Провадила до неї вузька, майже заросла зелом стежина, схована від людського погляду ще й густим чагарником із молодих кущів. Жодного іншого будинку звідти не видно було, попри те, що селище розляглося якраз на узвишші.

Елен Грін говорила, ніби це найвідлюдніше місце на світі, присягалася, що не зосталася б тут ані дня, якби не жаліла дитини.

Емілі не знала, що її жаліють, не відала й того, що таке самотність. Брак товариства вона аж ніяк не відчувала. Її-бо компанія була доволі численною: тато, і Майк, і Зухвала Сел; і Велителька Вітрів є завжди поруч; а ще дерева — Адам і Єва, Зарозуміла Смерека та всі її найщиріші подружки-берізки.

І, звісно ж, був «промінчик». Вона ніколи не знала, якої миті він засяє, і саме лиш передчуття, радісне очікування його появи змушувало тріпотіти її серце.

Емілі непомітно вислизнула з дому на прогулянку. Сутеніло, вечір видався холодним. Вона яскраво пам’ятатиме цю прогулянку все своє життя — може, тому, що була вражена якоюсь аж моторошною красою довкілля, а може, тому, що промінчик зблиснув тоді вперше упродовж тижня, але найпевніше тому, що після прогулянки сталося те, що сталося.

То був хмарний холодний день першої половини травня. Заносилось на дощ, але жодної краплини так і не впало. Тато цілий день лежав у вітальні в шезлонгу. Він раз у раз подовгу кашляв, з Емілі був неговіркий, до чого дівчинка, правду казати, не звикла. Здебільшого лежав, підклавши руки під голову, і його великі, але запалі темно-сині очі, з сонним виразом і начебто невидющі, були втуплені у захмарене небо, яке проглядало між гілля двох високих розложистих сосен, що росли перед ґанком. Ці сосни звалися Адамом і Євою. У їхньому розташуванні щодо невисокої яблуні Емілі якось помітила дивовижну подібність з позицією біблійних Адама і Єви стосовно Дерева Пізнання, зображених на малюнку в старовинній книзі, яка належала Елен Грін. Древо Пізнання виглядало достоту так само, як та присадкувата яблунька, і Адам з Євою стояли обабіч нього нерухомі, мовби застиглі, зовсім як пара сосен у палісаднику перед домівкою.

Емілі було цікаво, про що думає тато, але вона ніколи не докучала йому запитаннями, коли кашель посилювався. Вона тільки бажала з кимось погомоніти. Того дня Елен Грін теж не мала настрою балакати. Вона бурчала й бурчала через якісь дрібниці, а це означало, що Елен була чимось стривожена. Бурчала і вчора ввечері, по тому, як лікар шепотів їй щось на кухні й коли давала Емілі на сон прийдешній попоїсти хліба з цукровим сиропом. Емілі не любила хліба з сиропом, однак їла, щоб не образити Елен. Та не часто дозволяла дівчинці їсти перед сном і якщо нині дозволила, то, либонь, відчувала потребу виявити Емілі особливу прихильність.

Емілі сподівалася, що напад бурчання до вечора мине, адже так було зазвичай. Але сьогодні сталося не так, як гадалося: Елен таки не могла скласти Емілі компанію. Втім, як співрозмовниця вона ніколи Емілі не задовольняла. Одного разу Дуглас Стар спересердя вигукнув, що Елен Грін є «нудною, старою буркотухою без клепки в голові», й скільки Емілі звертала свій погляд на Елен, щоразу пригадувала цю характеристику, що здавалася їй навдивовижу влучною.

Тож цілий час між обідом і вечерею Емілі гойдалася в кріслі, читаючи «Мандрівку Пілігрима». Емілі була в захопленні від «Мандрівки». Не раз і не два гуляла вузькою лощиною в товаристві Християна і Християни. Але пригоди Християна захоплювали її значно більше, ніж пригоди Християни, довкола якої завжди крутилося так багато люду! Емілі виявляла цілковиту байдужість до того чару, який випромінювала самотня відважна істота, кинувши виклик усім примарам Похмурої Долини, ба навіть Аполліонові, котрого там перестріла. Адже пітьма і привиди — ніщо, як людина перебуває в чийомусь товаристві. Але йти у темряві самотою — о, Емілі здригалася від самої думки про цей жах!

Коли Елен сповістила, що вечерю вже подано, Дуглас Стар велів Емілі рушати до їдальні.

— Я не буду нині вечеряти. Буду собі лежати й відпочивати. А коли повечеряєш, приходь на поважну розмову.

Він посміхнувся своєю звичною, гарною, теплою посмішкою — солодкою, як визначала її подумки Емілі. Вона швидко впоралася з вечерею, бувши в доброму гуморі, хоч вечеря була несмачною. Хліб виявився черствим, яйця — недовареними, зате, чарівним велінням долі, їй дозволили вечеряти в компанії Майка і Зухвалої Сел. Вони сиділи поряд, одне ліворуч, інше праворуч, і Елен бурчала тільки тоді, як Емілі кидала їм шматки хліба, намащеного маслом.

Зухвала Сел уміла настільки кумедно ставати на задні лапки, передніми хапаючи хліб, а Майк так делікатно, чи не людським дотиком, умів торкати ногу Емілі, коли та зволікала з частуванням! Емілі любила їх обох, однак Зухвала Сел таки була улюбленицею. То була гарна сіробока кішка з великими чорними очима. Пухкенька пестуха! Натомість Майк завжди був худим. Гори їдла, що він споживав, не могли здолати його сухоребрості. Емілі любила його, та їй ніколи не спадало на думку погладити його чи поплескати по боках, і саме тому, що був худий-худющий. А проте вирізнявся певною красою породи, яка не залишала Емілі байдужою. То був сірий, з білим, кіт, де-не-де зовсім