Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

Дін засміявся. У його сміхові вчувалася якась гіркота, що, зрештою, притаманне багатьом людям; йому навіть меншою мірою, ніж іншим. Дін саме сміхові й усміхові завдячував своєю репутацією циніка. Люди не раз підозрювали, що сміявся з них, а не з ними.

— Книжки товаришували мені все життя, — відповів він. — Що ж дивного, що розмовляю у книжному стилі?

— Тепер я певна, що хочу вивчати історію, — сказала Емілі. — За винятком історії Канади. Її не люблю, бо надто вже нудна. Тобто спочатку ні, цікава, коли Канада належала Франції, і були сутички, й битви, але по тому нічого, крім політики.

— Щасливі країни, як і щасливі жінки, не мають історії, — зазначив Дін.

— А я сподіваюся мати свою історію, історію свого життя, — запротестувала Емілі. — Прагну пережити незвичайні пригоди.

— Потай душі ми всі цього прагнемо, дурні нещасні! А тобі відомо, з чого насправді складається історія життя? З болю, і сорому, і повстань, і кроволиття, і розбитих сердець! Зіронько, запитай себе, скільки сердець краялося, і кривавилося, і розірвалося від горя, поки те все лягло на захопливі сторінки історії, що нині поглинають твою увагу. От я розповідав тобі про Леоніда й спартанців. У них були матері, сестри, наречені. Якби мали змогу стати на бій словесний, безкровний, було б незрівнянно краще, хоч і менш драматично.

— Я не можу отак розумувати, — мовила збентежена Емілі. Ще не вміла доладно висловити свої почуття і думки, як зуміла б доросла жінка. — Знаю одне: герої Фермопіл надихали великих мистців протягом століть.

— Так. Ви, жінки, мислите своїми почуттями. Добре! Плекай надію, що зазнаєш незвичайних пригод, але пам’ятай: якщо у твоєму житті станеться справжня драма, то комусь доведеться відкупити її своїм стражданням. Тобі самій або комусь іншому.

— Ох, ні! Цього не бажала б.

— У такому разі повинна зректися великих пригод і вдовольнятися менш сильними враженнями. От скажи: що би трапилося кілька днів тому, якби я не знайшов тебе на тій самотній скелі?

— Але ж ви знайшли мене, — стояла на своєму Емілі. — Я люблю небезпеку, особливо, як вона вже минула. Всі люди щасливі — і про що тоді читати?

Твід цієї миті радісно кинувся до неї. Емілі ласкаво поплескала його по кудлатій шиї. Вона вже любила його, навіть дуже, водночас не зраджуючи котячого сімейства.

— Люблю собак однією половиною мого серця, а котів — другою, — заявила вона.

— Я люблю котів, але вдома кота не тримав і не тримаю, — сказав Дін. — Вони занадто вимогливі, забагато жадають. Пси хочуть любові господаря, а коти прагнуть обожнення. Вони досі не зреклися поганських традицій.

Емілі не поділяла Дінової думки.

— Коти не вимагають обожнення. Просто люблять, щоб їх пестили. От і все.

— Так, люблять. Люблять, щоб їх пестила жриця. Народилася б ти, Емілі, п’ять тисяч років тому, то стала би жрицею Нілу, завше оточеною пишними котами. Ті коти були б нещадними хижаками стосовно всіх істот, не виключаючи й людей, та безнастанно лащилися б до тебе.

— Ох, — несподівано зітхнула Емілі. Тої миті вона відчула в душі «промінчик», а воднораз і тугу за своєю домівкою. — Чому ж так?

— Тому, що ти, безумовно, є такою жрицею, а радше була жрицею в одному з попередніх утілень своєї безсмертної сутності, й мої слова пробудили в тобі спогад про ті часи. Ти віриш в ідею реінкарнації, Зіронько? Звісно ж ні, бо виховуєшся правовірними кальвіністками з Місячного Серпа.

— Що таке реінкарнація? — спитала Емілі, а коли Дін розтлумачив їй суть цього вірування, подумала, що хоч воно й припало їй до вподоби, одначе тітка Елізабет, поза сумнівом, його не схвалила б.

— Отож, і мені не вільно в це вірити, — виснувала вона з підкресленою поважністю.

Утім, чудові дні відпочинку скінчилися передчасно й несподівано. Спершу було вирішено, що Емілі гостюватиме в Поповому Ставі до кінця серпня. Та вже у середині місяця тітка Ненсі раптово заявила:

— Вертайся додому, Емілі. Мені вже досить твоєї присутності. Я дуже тебе полюбила, ти, в кожному разі, не дурноверха, радше гарна, аніж не гарна, і вельми добре вихована… Можеш сказати Елізабет, мовляв, на мій погляд, ти зробиш честь родові Мурреїв. Одначе годі: вертайся додому.

Душу Емілі шарпали суперечливі почуття. Була прикро вражена словами: «Мені вже досить твоєї присутності». Кожен відчув би образу! Це вирувало в ній протягом кількох днів — невпинно думала, яку відсіч дати нелюб’язній тітці Ненсі, й лишень коли придумала і записала її до щоденника, лишень тоді відчула полегкість, мовби насправді виповіла ті слова.

Крім того, жаль їй було залишати Поповий Став. Полюбила цей гарний старий будинок, цю затоку, сад із сріблястою кулею і червоний покій, а в ньому ліжко, яке не мусила ділити ні з ким, яке давало їй цілковиту свободу рухів. Та понад усе їй жаль було розлучатися з Діном Прістом. А водночас вона з насолодою передчувала своє повернення до Місячного Серпа, до вірних друзів: Тедді з милим його посвистом, Ільзи — незрадливої своєї товаришки, Перрі з його незнищенними пориваннями до чогось вищого, Майка і нового молоденького котика, а також омріяного світу Шекспірового «Сну літньої ночі». Кузен Джиммі ось-ось візьметься працювати в саду: квіти у повній красі, серпневі яблука зовсім достигли… Усвідомивши всі радісні перспективи, пов’язані з поверненням додому, Емілі швидко змирилася з думкою про від’їзд. І заходилася пакувати валізу.

Лиш одне її засмучувало: тітка Ненсі не бажала вертати їй портретик, намальований Тедді.

— Я залишаю його собі, — повідомила тітка рішучим тоном. — 3 бігом часу цей малюнок набуде значної вартості, як один із першотворів великого художника.

— Я тобі його позичила, тітко Ненсі, і ясно про це попередила! — лементувала обурена Емілі.

— Я ж бо стара чортиця, що не відає докорів сумління, — крижаним