Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері
Одного дня пан Карпентер знайшов під покришкою парти, за якою сидів Тедді, його автопортрет, накреслений олівцем. Тедді вже приготувався до нагінки, а тим часом цей чудний пан Карпентер лише стягнув брови, поглянув на Тедді серйозно й, поклавши малюнок на парту, промовив:
— Я не вельми розуміюся на малюванні, але, чорт забирай, мені здається, ти б краще вчинив, якби полишив арифметику, а натомість цілий урок малював собі й малював.
Увечері того ж дня пан Карпентер завітав до господи пані Кент і переглянув малюнки Тедді, що зберігалися, як ми знаємо, у повітці. А тоді мав розмову з його матір’ю. Ніхто не відає, про що говорили, й тим паче, що саме говорилося. Однак, виходячи з домівки, пан Карпентер виглядав незадоволеним, заскоченим якоюсь не дуже приємною несподіванкою. З тієї пори він уважно стежив за успіхами Тедді в навчанні; подарував йому кілька книжок із теорії малюнку, при тім застеріг, щоб Тедді не забирав їх додому, чого хлопцеві не треба було повторювати. Він-бо добре знав, що в противному разі книжки пощезнуть без сліду — так само таємниче, як і його коти. Тедді прислухався до поради Емілі: попередив матір, мовляв, перестане її любити, якщо з Лео трапиться щось лихе, — тож Лео ріс і розвивався якнайкраще. Втім, Тедді був занадто добрим, занадто відданим своїй матері, аби зловживати такими погрозами. Він знав, що після візиту пана Карпентера вона проплакала цілу ніч, а майже весь наступний день молилася, приклонивши коліна, у своїй маленькій опочивальні, помічав, як цілий тиждень вона приглядалася до нього сумними, докірливими очима. Волів бачити її більш подібною до інших матерів, однак любив її всім серцем; разом було їм так добре в тому сірому будиночку на пагорбі. Лише за присутності інших людей пані Кент бувала неприємно чудною і ревнивою.
— Вона така мила й ніжна, коли ми з нею на самоті, — якось мовив Тедді до Емілі.
Перрі Міллер був об’єктом особливих зусиль пана Карпентера: щоп’ятниці пополудні він навчав його дикції, приохочуючи до невтомної праці у зазначеному напрямку. Тож Перрі півголосом безперестану повторював різні тиради, навіть у кухні ввечері, доки тітка Елізабет не клала цим тренуванням край. Емілі не розуміла, чому пан Карпентер з прихильною усмішкою хвалив інших хлопців, які декламували сухо, невиразно, без будь-якої наснаги, а гнівався на Перрі, коли юнак бодай одне слово, одне речення вимовляв з невластивим акцентом або робив відповідний жест на півсекунди раніше.
Також не розуміла, чому безжально виправляв червоним олівцем її стилістичні вправи і лаяв за вживання надмірної кількості прикметників, за велемовність, тоді як Рода Стюарт і Нана Лі раз у раз чули похвали за виконання своїх завдань — по них червоний олівець пана Карпентера гуляв не так сильно. Проте любила свого вчителя що далі, то більше, а з настанням зими вже не могла збагнути, як би вона вчилася під іншим керівництвом.
За ту зиму дівчинка підросла так, що тітці Лаурі довелося «розпустити» рубці на краях її платтячок. Тітка Рут, що приїхала до Місячного Серпа на тижневу гостину, зауважила, мовляв, Емілі росте на шкоду своєму здоров’ю, своїй силі, як усі сухотні діти.
— Я не сухотниця, — рішуче заперечила Емілі. — Всі Стари високого зросту, — докинула вона злостивіше, ніж можна було сподіватися від особи, котрій ще не виповнилося тринадцяти.
Тітка Рут, вельми чутлива до свого невисокого зросту, гучно засопіла.
— Було б добре, щоб ти скидалася на них лише цим, — відказала вона. — І які ж твої успіхи в школі?
— Дуже добрі. Я найкраща учениця у своєму класі, — мовила Емілі спокійно і з гідністю.
— Яка зарозуміла дитина! — обурилася тітка Рут.
— Я зовсім не зарозуміла! — своєю чергою обурилася Емілі. — То пан Карпентер назвав мене найкращою ученицею, а він не підлабузник. І я, врешті-решт, не можу не здавати собі справу з його слів.
— Що ж, добре, хоч матимеш голову на плечах, бо привабності не маєш зовсім, — сказала тітка Рут. — Шкіра твоя нікчемна, а те волосся, чорніше за воронове крило… те волосся, що обрамлює твоє бліде, аж біле, обличчя, трохи навіть жахає. Бачу, ти виростеш дівчиною, геть позбавленою всякої вроди.
— Ти б не сказала цього просто у вічі людині дорослій, — мовила Емілі з підкресленою поважністю, що завжди доводила тітку Рут до справжнього внутрішнього шалу: вона не здатна була зрозуміти цей тон, ці слова у дитячих вустах. — Не думаю, щоб тобі так багато коштувало — здобутися стосовно мене на просту люб’язність.
— Я вказую тобі на твої вади, щоб ти їх позбулася, — промовила тітка Рут крижаним голосом.
— То не моя вина, що в мене бліде обличчя й чорне волосся, — знов дала відсіч Емілі. — Я не можу цього змінити.
— Була б ти інакшою, ніж є, — почала тітка Рут, — я би…
— Але я не хочу бути інакшою, — заявила Емілі з усією рішучістю. Заповзялася в жодному разі не опустити прапору Старів перед тіткою Рут. — Перш за все волію бути собою, хай позбавленою вроди, зате собою. Врешті-решт, — додала несподівано, вийшовши з кімнати повільним кроком, — хоч тепер я не дуже гарна, та, коли полину на небо, я буду красивою — так і знайте.
— Дехто вважає Емілі дуже ладною, — сказала тітка Лаура, втім, не раніше, як Емілі відійшла на таку відстань, що вже не могла почути її слів. Хай там як, а Лаура була Мурреївною.
