Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
Зло ждало Шульгу вранці; за сніданком у готельному ресторані Хомухін, споживаючи свій кефір, об’явив своїм «дорогим українським колегам» (на сніданку був, крім Шульги, й міністр), що до Львова він полетить сам із своїми спеціалістами, а колега Шульга хай залишається в Києві й «вирішує проблеми». У Шульги в машині лежав портфель з піжамою й туалетним причандаллям, в депутатській кімнаті аеропорту Жуляни на його ім’я ще вчора виписано квиток на рейс «Київ — Львів», у львівському готелі «Жорж» замовлено «люкс» поруч з «люксом» для Хомухіна і «напівлюксом» для Юлії, з командуючим Прикарпатським військовим округом вже домовлено про те, щоб Хомухіна закинути вертольотом днів на три в заповідну зону Карпат (а Шульга тим часом мав «показати Львів» головному спеціалісту міністерства Юлії Никонівні), — тепер весь цей геніально продуманий план нищився під булькання кефіру в широкій горлянці московського чина, і Шульга не міг проронити бодай звуку на його захист. Лиш коли супроводжував Юлію до машини, встиг сїштати її: «Ти що? Покаялася Хомухіну?» — «Він сам відчув. Ти не уявляєш, який він підозріливий! В ньому щось атавістичне. Від плазунів і рептилій. Може, навіть від динозаврів. Але ми з тобою ще надолужимо втрачене!» — «Я не хочу втрачати тебе навіть на день». — «Ти ж сам казав: перед нами вічність». — «Вічність — це коли з тобою. А без тебе — тільки навіки замерзлі всесвіти». — «Я їх розтоплю! Подивися на мене: хіба не зможу розтопити весь вічний холод?» — «Ти розтопила мене. А це ще більше, ніж крижані космоси!..»
В Жулянах Шульга стояв на злітному полі поруч з привітно–вродливою господинею депутатської кімнати аеропорту Ольгою Білобородовою, стежив, як сірий Ан–24 викотився на злітну смугу, гаркнув турбінами, розігнався, і злетів, і набрав висоту, і взяв курс на захід, і розтанув у блакитному київському небі, а в грудях у Шульги не тануло, а крижаніло, тяжко наростали льодові глиби, гнітили; душили, він був мало не на межі втрати свідомості, як колись на кладовищі над могилою Андруші Супруна, і блідий диявол, і червоні хризантеми, і втрати невідшкодовані, і вічна туга, і вічна розпука…
— Може, ще щось? — делікатно нагадала про свою присутність Оля Білобородова. — Повернемося до депутатської? Я зроблю вам каву. Може, ще щось…
Він давно знав цю привітну молоду жінку, в неї руки були, як у Юлії: зграбна долонька, делікатні короткі пальчики, ідеально випуклі нігтики. Якось, проводжаючи на літак зарубіжну делегацію і випивши в депутатській кімнаті трохи більше коньяку, ніж кави, Шульга навіть сказав Олі про її руки, але нічого іншого собі не дозволив, а тепер дивився на ці жіночі руки з якимсь нез’ясованим, мало не містичним жахом, бо чомусь видалося йому, ніби Юлія злетіла в голубе київське небо, злетіла й полетіла на захід сонця, а її неповторні руки зосталися тут, на землі, на цьому сірому бетоні, і вродлива білява жінка, усміхаючись до нього, намагається (не своїми — Юліїними!) безсилими руками погамувати буйне волосся, розкошлане аеродромним вітром (о, ці вічні вітри аеродромів!), і з небесним усміхом питає: «Може, ще щось?».
— Коньяк там у вас в депутатській є? — спитав Шульга.
— Знайдеться.
— Цей рейс до Львова — скільки часу?
— П’ятдесят хвилин.
— І вже будемо знати про прибуття?
— Будемо знати.
— Ну, тоді давайте витратимо ці п’ятдесят хвилин на каву і коньяк!
У депутатській кімнаті були дивани, крісла, килими, важкі штори на вікнах, кольоровий телевізор, «Огоньки» й «Крокодили» на столиках. Оля принесла каву і пляшку «Арарату», пити на службі не могла, тому Шульга замінив для неї коньяк на дві тахлі шоколаду «Сказки Пушкина», прослизнула через депутатську весела компанія донецьких лідерів (шахтарі десь глибоко під землею довбають антрацит, а ці збадьорені галстучники ніби представляють їхні інтереси в столицях), зраділо впізнали Шульгу, висипали йому на голову все каміння своїх претензій до енергетиків, які те й знають, що споживати, але не платять, не відшкодовують, не, не, не. Шульга спокійно пояснив їм, що відповідає не за східну орієнтацію української енергетики, а за орієнтацію західну, з сорока п’яти мільйонів кіловат, вироблюваних українськими електростанціями, ми споживаємо двадцять п’ять, а двадцять женемо за рубіж, продаємо, віддаємо, даруємо, жертвуємо — хто ж то знає, як це назвати? — і його поставлено над цим страхітливим потоком, то до чого ж тут донецьке вугілля, і хто там за нього платить, а хто не платить. А вже минуло п’ятдесят рейсових хвилин, і шістдесят, і більше, й більше, а Львів мовчав, і Оля Білобородова, безпорадно притискуючи до повних грудей зграбні руки з делікатними пальчиками (руки Юлії, Юлії!), мовчазно поставала перед Шульгою: знов нічого, ніяких повідомлень, щось незрозуміле: «Борт сімсот два не відповідає».
Він мовчки вклонився їй і пішов униз, де перед головним входом до аеропорту ждав його вірний Микола.
Микола, перш ніж потрапити до міністерських «недоторканих», служив водієм автобату в Вірменії, саме в тих місцях, що їх описав Пушкін в «Путешествии в Арзрум», Шульзі порекомендував Миколу прикордонний генерал Козлов: мовляв, золотий хлопець, візьми, не пошкодуєш, Шульга не був вразливий на чоловічу вроду, навпаки: до вродливих чоловіків, пам’ятаючи досвід Стародавньої Греції, ставився з підозрою, але Микола йому сподобався саме своєю суто мужською красою: лице гостре, мов на іконах, чорні очі й розльотисті брови, хижо–прекрасний хрящуватий ніс, твердо різьблені губи, до того ж уся постать мов туго напнутий лук, і коли десь там у Парижі зберігається в планетарній недоторканності іридієвий еталон метра, то чом би не зберігати там і чоловічий еталон планети з неповторними вимірами українського Миколи?
Згідно з принципами системного аналізу, в такого хлопця, як його водій, дружиною повинна бути коли не сама «міс Юніверсум», то принаймні міс Європи або міс соціалістичного табору, хоч там ці конкурси ще не влаштовувалися, бо, як вважав Леонід Ілліч Брежнєв, а також його генеральний ідеолог Суслов, вони суперечили основним принципам марксизму–ленінізму…
