Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

— Вона — це ти. А ти — це вона. Ви обидві єдиносущі.

— І скільки нас ще є і скільки може бути?

— Кожної даної миті на світі для мене може бути лиш одна така жінка. Одна–єдина. На всіх континентах, на суші і на водах, аж до чорної Африки, до островів Японії й Полінезії, Індонезії, Мікронезії, мільярднолюдного Китаю!

— Ти забув про ескімосів і наших чукчів.

— Коли хочеш, то й до чукчів, де красуні, щоб привабити чоловіків, намащуються риб’ячим жиром.

— А коли ця жінка несподівано… Ну, зникне?

— Вона не може зникнути!

— І все ж таки.

— Неодмінно зродиться знову. Негайно.

— Переселення душ?

— Ні. Перевтілення тіл.

— Шульга, ти божевільний! Може, й у Горькому сподобався мені, що божевільний. Ти перевершив і піфагорійців, і буддистів, і містиків, і алхіміків. А що скаже товариш Суслов?

— Хіба я думав, що скаже товариш Суслов, коли ніс тебе на руках від Волги по ста дев’ятнадцяти східцях?

— Я тоді теж не думала про це, а пробувала полічити східці. Я рахувала і сміялася. А ти обціловував мене з голови до ніг, і все жіноче населення великого індустріального центру Росії дико заздрило мені. Як і всі двадцять мільйонів незаміжніх жінок Радянського Союзу. Я забула, як звали того давнього героя, якого розшматували жінки.

— Орфей. Після смерті його коханої Евридики він зненавидів жінок і за це був розшматований фракіянками. Ти вважаєш, що таких, як я, радянські незаміжні жінки мали б розшматувати? Повір мені: я пробував…

— Одружитися?

— Ну, не зовсім так… Життя довге, ти не в порожнечі, довкола так багато зваб… Але… Хоч з якою жінкою я пробував бути, насправді був тільки з Юлією… З тобою… Знаєш, як у поета: «С еврейкой бешеной, простертой на постели, как подле трупа труп, я в душной темноте проснулся, и к твоей печальной красоте от этой — купленной — желанья полетели»[21].

— Тебе найчастіше пробували спокушати еврейки? Ти ж номенклатурний, а вони занадто розумні, щоб розмінюватися на якихось мугирів. І закабалити тебе їм не вдалося тільки завдяки ЇЙ?

— Так.

— Завдяки ЇЙ чи мені?

— Я ж сказав: ти — це вона.

— Навіть коли мене ще не було на світі? Навіть коли ти з отою німкенею?

— Ти вже була тоді в доконечності буття.

— І ти зрівнював усіх зі мною, не відаючи про моє існування?

— Тоді ще була вона.

— Але ж ти сам сказав, що ВОНА вмерла в Ташкенті від тифу.

— Я не знав про її Смерть. В моїй свідомості вона жила, аж поки я зустрів її в іншому місці, в іншому втіленні… Вона не зникала ніколи… Тобто в даному разі не зникаєш ти… А всі інші жінки… Уяви себе на моєму місці. Жити з жінкою і зраджувати її у своїй уяві? Щоразу потайки, не питаючи згоди, виставляти її на аукціон пам’яті, заздалегідь знаючи, що там їй судилося лиш принизливе знецінення?.. Я так не міг. Я ждав тебе.

— А коли б не побачив мене тоді в Хімках? Ще десять або двадцять років не побачив?

— Хоч і всі сто років!

— Ти сподіваєшся стільки прожити?

— Я житиму вічно. Бо коли жінка вічна, то чоловік біля неї теж вічний.

— Бідний, бідний Шульга! Ти вигадав собі цю чорнокосу, з сексуальними ногами, повірив у її вічність і навіть не помічаєш, що вона щоразу вмирає, покидаючи тебе. Ти помітив це?

— Вона не може вмерти.

— Ну, як же не може? — Юлія підняла догори ліву руку, стала загинати пальці. — Поглянь. Перша Юлія вмерла в Ташкенті від тифу. Німецька Юлія втопилася в млинових лотоках, злякавшись свого есесівця. Юлія з–над Дніпра загинула під колесами поїзда, зіштовхнута невідомими… Тепер що? Моя черга? Варто лиш вибрати вид смерті? Вибирай, Шульга!

Він злякано затулив долонею її уста.

— Мовчи! Не будь дурною, як усі москвички!

— Ти так багато знав москвичок?

— Сама казала, які вони дурні й самовпевнені.

— І я одна з них?

— Сказав уже: не будь, як вони. Ти не можеш такою бути… І ніхто не знає, якою ти можеш бути… Тільки я… Тільки зі мною, біля мене, в мені, коли я в тобі, коли, о Боже, мені тебе мало і вічно мало, Юлю, Юлько, ю… ю… ю…

— Люби мене, — шепотіла вона знеможено, — люби мене… і вбий вже отут зразу… вбий… вбий… щоб не мучитися, щоб не ждати, щоб… щоб… ю… ох, ніколи не знала, що все на ю, і я сама на Ю, може, й ти не Шульга, а Юльга, будь мені Юльгою, вільгою, росою, окропи мене, обкупай, потопи!

Ніхто не знає, що таке час, але всім відомо, що час — найневблаганніша річ на світі. Микола подав машину точно о другій ночі, став не коло під’їзду, а осторонь, щоб не колошкати сонних київських обивателів, Шульга з Юлією спустилися тихими сходами, вийшли з під’їзду, одразу побачили чорну «Волгу» в золотій прозорості вересневої ночі.

— Яка краса! — не стрималася Юлія. — Я починаю тебе розуміти, Шульга. В цьому місті справді хочеться вірити у вічне життя.

— Хіба я не казав тобі?

— Казав, а я не вірила. Тепер починаю вірити.

До ранку Шульга вже не заснув. Тинявся по своїх двох холостяцьких кімнатах, завалених книжками, вдихав мало не до спазмів у легенях дух жінки, який витав у цьому замкненому просторі, жив ще в кожній речі, до якої доторкалася Юлія, в тих меблях, якими вона користувалася цієї ночі, у книжках, які тримала в руках, у кавказькому килимкові, на який ступали її неповторні ноги, в китайському махровому рушникові, що ним вона переперезала собі груди, вийшовши з ванни, від чого її стегна стали ще ширшими, могутнішими, вбивчими для його чоловічого нетерпіння, для його багатолітнього, мало не містичного ждання в безнадії. Ходив по кімнатах, як дикий звір, хижо роздував ніздрі, був тут вже й не сам, а знов з нею, з Юлією, був і не був, повзав по землі, жадібно призбируючи крихти, що позоставалися від неї, від духу і запаху її тіла, від звуку її голосу, від її гарячих доторків, а тоді недбало жбурляв усе назбиране в принизливому плазуванні й безконечному пониженні, щоб