Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
Іноді Шульга думав про те, що відстань, яка пролягла між ним і Юлією, хоч і завдає йому нестерпних мук, має в собі щось рятівне. Конфуція спитали: що таке знання? Робити належне стосовно до людей, шанувати богів і демонів і тримати їх на відстані. Бог, наближений занадто, — це страшно, це катастрофа. А він безтямно наближав СВОЮ жінку, що звалася Юлією і була нею щоразу, і щоразу це кінчалося катастрофою. Шульзі приходили в сни всі вони ще живими: і Юлія з Ташкента, і Ульріка, і Олька, і він не знав, хто з них хто, не знав, живі вони чи мертві, розгублений і розпачений прокидався в темряві, в холодній самотині, і йому здавалося, що він теж неживий і блукає в позасвітті, потрапляє до Азії, яка розляглася біля самого порога України і зазирає туди своїми жовтими очима, як міфічні ящури з трипільських фібул; тоді опиняється в Європі, зрадливій і захланно–зажерливій, мов пожадливе лоно Ульріки, а звідти переноситься туди, де була його страшна втрата, і туга, жах і безнадія зустрічають його, котяться степами, кучугурами, горіховою водою Дніпра–Борисфену, вічною водою, над якою туга, жах, безнадія, і тисячолітній відчай, якому немає кінця, чому ми народилися над цими жовтими водами, од яких жовкнуть не тільки листя восени і не самі трави в степах, а жовкнуть серця і наші душі? О Борисфене, ріко жовтої води, ріко води каламутної, де спасіння й помилування, на яких відстанях, в якій далечині?
Життя поштовхами, ті поштовхи були його судьбою, вони вели його й заводили — заводили, заманювали в чужі міста, в незнайомі вулиці і будинки, в подорожі, шукання, метушняву, в сни і прозріння, гармонія загубилася на війні тепер уже навіки, та й чи була гармонія, хіба що в дитинстві, коли ще не відчував у собі поклику статі, не мав цього звіра в своїй крові, а тепер вимушений був годувати його, приборкувати, запобігати перед ним і вдовольняти його дикі примхи.
Тугу за Юлією Шульга пробував збувати іронією. «Россия — родина слонов», а ми лиш кормова база для тих слонів. І що для сановитої москвички якийсь сумний «хохол» з Києва? Знайшов якусь химерну російську писанину з XVIII століття «Лиодор и Юлия, или Награжденная постоянность»: «Прошла зима, и возлюбленный Лиодор вернулся к прекрасной Юлии. Отдыхая, при корне черемух благоухающих обонялй они весенние амбры. Короткая луна плавала в эмалевой гемисфере.
— Сколь восхитителен феатр младых прелестей натуры! — восклицала Юлия, в объятиях своего Лиодора предаваясь живейшей томности…»
Іронія не допомагала. Знов і знов летів він у божевільному електричному кільці, і в залізному стогоні електричок поставало з пітьми незабутнє жіноче лице, і хтиві очі з масним, як у татарської орди, поглядом, і безсоромні губи, що доводили його до відчаю. Була для нього матір’ю і коханою, Богородицею і дитиною, святинею і звіром, душею і безмежністю. Вона була з ним, біля нього, в ньому, а він був у ній, зоставався в ній назавжди, навіки, і що там тимчасові розлуки, що відстані, що розбіжність часів і можливостей? Віддалившись од її тіла, він міцно тримав її душу і вів з нею безконечну розмову. Вона знов і знов переповідала йому банальну історію свого падіння, яке в жіночому засліпленні вважала вознесенням, про те, як вони животіли у Сєверодвинську, як її нещасний лейтенант по три місяці «лежав на ґрунті» в радіоактивній могилі підводного атомохода з ядерними ракетами, націленими на Америку, «лежав», зберігаючи радіомовчання, не знаючи, що діється на світі, перечитуючи старі газети, прокручуючи ззаду наперед фільми, які їм дали на базі, щодня на політзанятгях проробляючи «исторические высказывания» Микити Сергійовича Хрущова, і це тоді, коли Микиту «в связи с состоянием здоровья» вже потурили з усіх постів, і вже був новий вождь Леонід Ілліч, а її великий мореплавець Боря привіз з морських глибин безнадійну атомну імпотенцію, за яку йому заплатили третьою зірочкою на лейтенантські погони, і життя попереду таке безнадійно похмуре, що не розвіє тої похмурості навіть північне сяйво, але тут «луч света в темном царстве», з Москви прибуває важлива делегація, — і її, Юлію, виберуть, зважаючи на її зовнішні дані, для супроводу столичного начальства з усіма можливими наслідками, з глибоко провінційною покірливістю і безвідмовністю, але все добровільно, без будь–яких порушень морального кодексу, добровільно–індивідуально або індивідуально–добровільно, ось тут її й побачив кефірний Хомуха і роззявив свого індивідуального столичного рота: «А чому б вам не перейти в апарат міністерства, шановна Юліє Никонівно!» — «А тому, що я мужня жона, в мене трирічний синочок, а чоловік плаває на ракетному атомоході під кригою Північного океану». — «Немає проблем, ми переведемо вашого чоловіка з підвищенням у званні до Головного морського штабу, а вас запросимо до нашого міністерства, де для вас знайдеться робота, гідна вашої освіти, ваших знань і вашої особистості».
— Ах, як турчала мені в вуха ця сирена в столичних штанях, як вона зваблювала мене, хоч не треба було й зваблювати, бо з–за полярного кола я готова була йти пішки будь–куди, втікати, рятуватися, затуляючи очі від мертвих спалахів північного сяйва, пісні Візбора й Пахмутової, тувдра, олені, аеродроми, геологи, болото, чергові комсомольські й партійні гавкуни на трибунах, щоб викрикувати гасла для ідіотів, даздравствуеть–пусьжівоть, генерали й адмірали, які точно знають, скільки грамів пороху й заліза треба, щоб убити людину, а хто знає, що треба молодій жінці, у якої душа рветься вище небес, а тіло шматують дикі пристрасті, жінка лише зовні схожа на чоловіка — голова, дві руки, дві ноги, вертикальна постава, насправді ж це зовсім різні істоти, як кажуть китайці: шкіра тигра й леопарда така сама, як у собаки й вівці, але не така шкура, хто з чоловіків знає, що треба справжній жінці? — таких одиниці, Хомухін був саме такий, він сказав: «Вам треба бути не тут, а в Москві, в столиці, бо це оточення не для вас». Я подумала: чергове базікало, поїде й забуде, але він не забув, влаштував так, що мого атомного старлейта справді перевели до столиці, за три роки він став (фантастика!) капітаном другого рангу, хоч я зву його «морським майором», ми одержали двокімнатну квартиру на вулиці Чкалова біля Курського вокзалу, я з провінційної дурки
