Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

вгодовані підсвинки, тунці, звабливі макрелі, делікатні барабульки, загадкова меч–риба, смаглява кефаль, баламутна скумбрія, і тобі варто лиш тицьнути пальцем в рибину, яка припала до вподоби, і вже за кілька хвилин ти матимеш її чи то засмажену, чи нафаршировану, чи в юшці, рибу на сковорідках і в мангалах на розжареному вугіллі (Шульга бачив цілі гори мішків з деревним вугіллям під візантійськими мурами імператора Феодосія, куди звозять його на продаж вуглярі з фракійських лісів), найчастіше це відбувається перед твоїми очима, але в Чичек–пасажі кухні або ж підняті над столиками на другий поверх, або заховані в якихось нескінченних печерах, і там, ніби в таємних лабораторіях алхіміків, відбувається священнодійство творення казкових страв, яких не знає світ: фаршированих мідій, смаженої на мангалах барабульки, плову з мідій, приправленому трьома тисячами прянощів і знадоб, серед яких шафран, імбир, перець, кардамон, кориця, гвоздика, ревінь, нард і навіть алое, незмога перелічити все те, що з’їдається чоловіком непомітно і безслідно, а до риб, крабів і молюсків неодмінно додавалися цариці південних морів — устриці, надто ж устриці суто, турецькі лакос, з зеленим, а не білим, як звично, слизом, датовані Аллахом плоди моря, що укріплюють чоловіка, який хотів би аж так порадувати свою жону, щоб вона підскакувала.

Все це був чоловічий світ, жорстко обмежений, може, навіть примітивний через цю обмеженість, але Шульзі він подобався, бо це відповідало настроєві його чоловічої самотності, в якому він прожив усе своє життя, лиш іноді продираючись до звабливої жіночності та одразу й втрачаючи безнадійно й безповоротно знайдене і віднайдене і від того щоразу глибше й розпачливіше занурюючись в отхлань самозневаження, самозаперечення, самознищення. В цих турецьких мужчинах він несподівано для себе коли й не знайшов казкового еліксиру молодості, то принаймні відчув у собі предківську жагу життя і велику дію первісних сил.

І в нічних ресторанчиках Чичек–пасажу, і в локанті риб’ячої дільниці Еміненю, і за чотирикутними столиками, на перший погляд, найубогішого, а насправді, може, наймальовничішого стамбульського «храму для жертя» було цілковите й неподільне панування чоловічого світу. Жодної жінки! Коли хто приводив з собою дитину (вдень на Еміненю або на мосту), то це мав бути неодмінно хлопчик. Це нагадувало війну, де життя так само жорстоко переполовинене на світ чоловічий і жіночий (поодинокі жінки у війську не бралися до уваги), де люди живуть у залізі і самі стають залізними, забуваючи про ніжність, ласкавість і красу, замінюючи все те лиш словами, грубими, брутальними, часто жорстокими, бо чоловіки соромляться один одного і неохоче відкривають свої душі в суворому товаристві. Шульга мовби повертався в свою далеку молодість, знов оточували його дужі, жилаві тіла, знову вхлинали його ніздрі тяжкий дух чоловічої плоті, знов бив у вуха безугавний гамір мужніх голосів, гучний сміх, молодецькі вигуки, похвальба, освідчення в вірності й любові. Чоловіки пили розбавлену водою ганусову горілку ракі (коли додати води, ракі ставала білою, як молоко, а молоко правовірним Коран пити не забороняв), чай у маленьких, мов чарочки, кришталевих скляночках, шербети й новітні фруктові соки, їли ягнятину, смажену з баклажанами, шиш–кебаб, варений телячий мозок, фали в карти, нарди, шеш–і–беш, гамір, сміх, стискання піднятих над головами рук, нескінченні чоловічі поцілунки–цмокання (як між членами московського Політбюро), а тоді, впиті й пересичені, виснажені до краю крикнявою, похвальбою, погрозами й каяттями, втомлені своєю чоловічою обмеженістю і осхлістю, вони починали несподівано тонкими, зривистими голосами співати любовних пісень, і Герай пробував перекладати для Шульги деякі з них, хоч це й незмога було зробити, бо хоч любов спільна для всіх людей на світі, та слова для неї кожен знаходить свої, неповторні, і, може, саме це й рятує нас від загибелі в світовому океані байдужості й зоднаковіння. Як казав колись Жан–Жак Руссо: «Природа сіє для всіх однаково, але врожай ми збираємо різний». «На моє гаптування сіла пташка, — співалося в одній з пісень, — спалахнуло моє сердечко, наповнилося кров’ю. Ліки від моєї недуги знайшов Кельоглан. Ах, мій Бахтіяре, ти занапастив мене, через тебе зів’яло моє тіло, що колись цвіло, мов троянда…» Були пісні й цілком несподівані для мусульманського світу, де чоловік не обмежений у своїх статевих забаганках, а жінка приречена дотримуватися вірності: «З гір тече вода, вода, я заміжня, я вдова, вдова, мій Кереме, хоч і вдатна я за тебе, та Хасан покликав — лину я до нього…»

Дивний світ, дивні люди. Шульга не дуже й поривався до Стамбула. Власне, їхав і не до Туреччини, а до Візантії тисячолітніх згадок, бо Візантія більше пасувала його вікові, ніж Туреччина. Він давно вже належав–до людей, яких називають літніми, а то й просто старими, був ветераном усього на світі: війни, праці, партії, заслуг, страждань, — та водночас відчував у собі ніби помолодіння, давні рани зацементувалися, хворощі вже не докучали, сил не меншало, а прибувало, він старішав тільки календарно, але не фізично і не біологічно, всупереч усім відомим законам природи, тому коли йому обережно запропонували очолити концерн «Інтерелектро», Шульга не став відмовлятися, надто що це була та сама робота, яку він виконував у міністерстві, а тепер ішлося тільки про зміну вивіски. Вивіски стали гарячково міняти, щойно затріщала неоковирна радянська імперія, підрита під саме коріння, мов криловський дуб свинею, горбачовською перебудовою. Вивіски міняли люди, установи, підприємства, цілі міністерства, директори заводів–велетів пускали димом свої технічні голіафи, створюючи на їхній базі так звані малі підприємства, на чолі яких опинялися їхні найближчі родичі й друзі; партійні й комсомольські секретарі, запускаючи руки в партійні каси, засновували біржі й комерційні банки; голови колгоспів і директори радгоспів, зрадівши узаконенню загадкової операції під назвою «бартер», донищували й дограбовували недонищене й недограбоване в нещасних селах; навіть інтелігенція, яка не мала нічого власного, крім штанів та того, що в штанях, і яка найбільше галасувала на підтримку «прорабів перестройки», а тепер виявила, що її ошукано, державний пиріг розділено між тими, хто всіляко зневажав і топтав інтелігенцію, а їй не дісталося навіть крихт, — і ось тоді ця так звана інтелігенція кинулася (яка ганьба!) обслуговувати всіх отих, що міняли вивіски: дворушників, ренегатів, відступників. У Корані сказано: «Відступництво тяжче за вбивство». Чому в наших кримінальних кодексах не передбачено такої норми?

Ще за багато років до краху радянської системи Шульга передчував неминучість катастрофи. Все неправедне рано чи пізно повинно бути знищене. Чи то силами зовнішніми, а чи самою своєю неправедністю. Він був начальником управління, тоді вже й заступником міністра, мав кабінет у